Чорний екватор - Володимир Кирилович Малик

Антоні закипів злістю.

— Негідники! Що ви думаєте робити з нами?

— Тихше, бвана, це тобі не на плантації покрикувати на батраків, а в джунглях, — відповів один. — Тут поліція тебе не почує і не прибіжить на допомогу!

Антоні зрозумів, що сперечатися марно.

Їх повели в глиб лісу. З півгодини продиралися крізь хащі, поки не вийшли на велику, похилу галявину, яка одним боком упиралася в стрімку, порослу чагарником кручу, а другим — у зарості очерету над лісовою річкою.

Під кручею стояв великий курінь, зроблений із гілляк, скріплених ліанами, і вкритий банановим листям. Посеред галявини горіло вогнище. Навколо нього сиділо чоловік десять негрів. Побачивши білих, вони посхоплювалися з місць, закричали і оточили полонених. Негри обшукали Антоні й Дженні і відвели в курінь. Біля входу стало двоє вартових. Про втечу нічого було й думати.

— Я не можу собі пробачити, що умовив тебе їхати зі мною, — прошепотів Антоні.

Дженні усміхнулася. Вона все ще не вірила, що з ними може статися щось лихе.

— Я певна, що ми вирвемося з лабетів цих розбійників. Треба тільки дочекатися ночі.

— Я теж певен, — сказав Антоні, хоч насправді не вірив у те, що говорив. — Але треба бути готовими до найгіршого… Це, певно, мау-мау. Як безглуздо все це трапилось!

Опівдні полоненим принесли обід: кукурудзяних коржів, шматок цупкого м'яса і холодної води з гірського джерела. І знову нестерпне чекання невідомого. Антоні так і не зміг нічого з'ясувати. З куреня їх не випускали, а вартові не відповідали на жодне питання.

Сонце вже опускалося за дерева, коли Антоні й Дженні почули надворі галас. Обоє припали до щілини в стіні. На галявині зібрався великий гурт озброєних негрів. Усі вони були чимось збуджені, всі разом кричали, і гамір був такий, що Антоні не міг нічого розібрати.

Раптом серед гортанних вигуків пролунало англійською мовою:

— Не маєте права! Пам'ятайте, за мене буде страчено тисячу негрів!

І знову зчинився галас. Але тепер люди підійшли ближче, і окремі вигуки стало чути виразніше.

— Важна птиця, коли оцінює себе так дорого!

— На шибеницю його!

— Відтяти йому голову!

— Тихше! Тихше!

Антоні ловив кожне слово. Негри говорили мовою кікуйю, яку він добре розумів. Юрба поволі пересунулася вбік. Тепер Антоні і Дженні побачили серед натовпу негрів англійського офіцера — високого, плечистого блондина. Він щось говорив, швидко жестикулюючи. Слів його не чути було, але жести красномовно свідчили про те, що офіцер погрожує своїм ворогам.

Те, що сталося в наступну мить, було жахливе.

До гурту підійшов негр з мішком і щось сказав. Юрба люто закричала. Вгору знялися десятки чорних рук. Прибулий вийняв з мішка людську голову і підняв її високо, щоб усі бачили. Вражені негри замовкли і з жахом дивилися на закривавлену голову товариша.

Офіцер скористався з цього. Він дужим ударом звалив негра, що стояв позаду, вихопив у цього з рук довгий ніж і стрімголов кинувся в кущі. Навперейми йому вибіг конвоїр, але тут же впав з перерізаною горлянкою.

Негри, мов шалені, кинулися за втікачем. Затріщали кущі. Галявина спустіла. Тільки двоє вартових біля куреня залишилися. Вони насторожено прислухалися.

Галас у лісі поволі стихав. Вогонь розгорівся, відблиски його падали в курінь, і Антоні побачив широко розплющені очі Дженні.

— Мені страшно! — прошепотіла вона.

Хвилин через п'ятнадцять з лісу викотилась юрба. Посередині, опустивши голову, йшов офіцер. Руки його були зв'язані.

— Повісити! Повісити! — лунали вигуки.

— Не дивись, Дженні, це видовище не для тебе, — промовив Антоні.

Дженні заплющила очі, а Антоні знову припав до щілини.

Над офіцером вчинили суд. Присуд був одностайний: страта через повішення, його тут же виконали.

Але натовп не вгамовувався. Хтось нагадав, що в шамбі є ще двоє білих і не завадило б довідатися, хто вони, і судити їх громадським судом. Чорні тіні попрямували до куреня. Антоні похолов од жаху. Дженні схопилася.

— Що це, Антоні?

Але він не встиг відповісти… Десяток людей ввірвались у курінь, схопили їх, зв'язали руки, вивели на галявину і поставили біля багаття. Навколо запанувала тиша. Чути було тільки, як потріскує хмиз у вогні. Потім одночасно заговорили всі, замахали руками, погрожуючи полоненим.

Кільце навколо Антоні й Дженні дедалі звужувалось. Дженні прихилилась до Антоні. Він, закипаючи від безсилої люті, високо підвів голову і крикнув:

— Що ви робите? Ми ж не вороги вам! Ми — ваші друзі!

Несподівано натовп замовк і розступився. Усі повернули голови до лісу, з якого вийшла група людей. Попереду виступав негр-велетень. Антоні не повірив своїм очам. Невже Джомо? Він ішов поряд саморобних носилок, на яких лежав, очевидно, поранений.

— Хто дозволяв вчиняти самосуд? — крикнув Джомо ще здалеку, побачивши повішеного.

Стало зовсім тихо. Аж не вірилося, що хвилину тому тут усе клекотіло.

— Запам'ятайте, що ми — не банда розбійників! — рішуче говорив Карумба. — Ми — захисники свого народу! А хто цього не розуміє — тому з нами не по дорозі!

Він підійшов ближче, помітив полонених і, здивований, кинувся до лікаря.

— Як ви сюди потрапили, бвана Антоні?

— Нас захопили ці люди, — відповів Антоні.

— Розв'яжіть їх! — наказав Джомо.

Негри мовчали. Найближчі знехотя підійшли і розв'язали полоненим руки. Джомо став поряд Антоні та Дженні і звернувся до своїх людей:

— Брати, ці люди — не вороги неграм, байдуже, що вони білі! Вони двічі врятували мене від смерті. Горе тому, хто хоч пальцем зачепить їх! Зрозуміли?

Люди захитали головами.

Натовп поволі розтанув. Одні сіли вечеряти, інші вкладалися тут же, проти