Зуби дракона - Микола Олександрович Дашкієв
В другому чані маса мала вже більш однорідний вміст і колір, в ній з’являвся вже знайомий Хінчінбрукові кислуватий присмак і втрачався запах розпареного дерева.
В третьому чані, зараз порожньому, містилася готова продукція, як пересвідчився Майкл Хінчінбрук, дослідивши вивідну трубу.
Отже, в процесі створення «їжі богів» не було нічого складного. Хоч який далекий був Майкл Хінчінбрук від сільського господарства, але й він одразу ж збагнув, що можливість годувати свійських тварин найжорсткішими рослинами, тирсою та іншими неспоживними в звичайному стані речовинами є дуже значним і важливим відкриттям.
Але кожному хлопчакові відомо, що звичайна суміш корисних і потрібних для організму неорганічних речовин ще не стає смачною й споживною їжею. Так, сіль дають тваринам. Проте, скільки не посипай тирсу сіркою чи суперфосфатом, жодна з тварин, не кажучи вже про людину, їсти такої страви не буде.
Коли б отут, у фабриці для виготовлення «їжі богів», Хінчінбрук побачив дуже складну апаратуру, в якій ревіло б полум’я, вирували б таємничі рідини, чмихали б і гули машини, він навряд чи зміг би розібрати детально виробничий процес, однак повірив би в те, що немає інших секретів, інших приміщень, де створюються найголовніші компоненти дивної суміші.
Простота побаченої конструкції розчарувала і насторожила Майкла Хінчінбрука. Він міг битися об заклад, що бачить далеко не все, а тільки найпростіші процеси, які вимагають громіздкої апаратури і безпосереднього стикання з нижчою обслугою.
В цьому приміщенні, вмурований в стіну, був ще чималий вогнетривкий сейф. Може, в ньому містилися якісь додаткові хімікати або зберігалися цінні матеріали досліджень. Проте навіть такий фахівець-зломщик, як Хінчінбрук, мусив би витратити кілька годин, щоб подолати замки сейфа, а такого часу шпигун не мав. Наближався світанок, слід було поспішати.
Ще одна, остання перепона, і Майкл Хінчінбрук вузьким коридорчиком пройшов до третього «корпусу».
Він зупинився біля дверей у розчаруванні. Замість гігантської лабораторії він побачив всього лиш щось схоже на зимове приміщення зоопарку.
Обабіч вузького проходу в надійних клітках спали всякі звірі: олені й буйволи, дикобрази й велетенські пітони, косулі, ведмеді, шакали й лисиці. Єдина крихітна лампочка під стелею не давала змоги пересвідчитися, що міститься в кормушках, а коли Хінчінбрук зазирнув до однієї з кліток, які, здавалось, були порожніми, поруч почувся такий рев, що у шпигуна аж у п’ятах закололо.
Об грати щосили вдарився лев. Одразу ж за цим зчинився неймовірний гармидер: заверещали мавпи, заскиглили птиці; хижому риканню відповіло виття шакалів та регіт гієни.
Кленучи невгамовного хижака, себе й всенький світ, Хінчінбрук дременув у протилежний кінець приміщення і сховався в затінку, притулившись до стіни. Він побував уже скрізь, де можна було, і тепер успіх усієї справи міг зірватися через несподіваний прикрий випадок. Небезпечно навіть повертатися назад цим же шляхом: хижак, який потроху заспокоювався, може знову наробити бешкету, і Хінчінбрук потрапить просто в обійми охоронців чи служників, занепокоєних дивною поведінкою звіра.
Інший хід, — ба навіть кілька, — повинен бути. Хінчінбрук увесь час позирав на стіни, шукаючи поглядом тих дверей, які мали вести до «корпусів» зовні. Однак він їх не помічав. Зараз перед ним був тупик, суцільна стіна з старанно заштукатуреною поверхнею, навіть без жодного натяку на якусь шпаринку.
То де ж двері?..
Тільки гостре око шпигуна могло помітити, що дверцята однієї з кліток не замкнені і своєю величиною та формою відрізняються від інших. За ними в темряві вирисовувалась ніша, дуже схожа на дверну.
Коли замовк звірячий гармидер, шпигун одкриє заґратовані дверцята, зайшов до клітки, а потім взявся за клямку невеликих металевих дверей у кам’яній стіні.
Замка тут не було. Ледве-но шпигун натиснув на ручку, як двері легенько зрушили з місця. В щілину прорвалося неяскраве світло.
Посилюючи натиск, Хінчінбрук уважно прислухався, чи не почується якийсь звук. Однак все було тихо, тільки здалеку долинало розмірене сопіння сплячих тварин.
Вже з меншою обережністю Хінчінбрук поширив щілину і просунувся в неї.
Що сталося в наступну мить, він не міг збагнути одразу. Щось велике, волохате, багаторуке мовчки кинулося на нього, одшпурнуло геть, вискочило з приміщення і хряснуло дверима.
Хінчінбрук схопився на ноги, мов опечений. Він, незважаючи на небезпеку, хотів кинутися за невідомим створінням, щоб перехопити його, уникнути викриття своєї розвідки. Проте вже в наступну мить йому довелося думати зовсім про інше: а як же вибратися звідси?
З цього боку ручки не було. Заскочка клацнула і міцно прихопила залізні двері.
Майкл Хінчінбрук кинувся в протилежний бік… і люто вилаявся.
Він був арештований. Як у славнозвісних американських в’язницях, вся передня стінка приміщення, куди він потрапив, була заґратована, а стінки могли витримати натиск не тільки звіра, а й людини, озброєної молотком чи сокирою.
Найогиднішим, найжахливішим було те, що Майкл Хінчінбрук потрапив до клітки, де, певне, жила мавпа. Про це красномовно свідчили велика будка з приставленим до неї сучкуватим дрючком, трапеція та гойдалка— речі, звичайні для мавпятників.
А найгірше те, що саме тепер перед очима шпигуна відкрилася та картина, якої він давно прагнув: за ґратами, у великому й довгому приміщенні під стінами, стояли всілякі хитромудрі прилади; в кутку за скляною перегородкою виднілися численні шафи з хімікатами та стіл з паперами. На окремому столику, метрів за два від Майкла Хінчінбрука, під скляними ковпаками лежали купки великих кристалів, — ромбічних формою, криваво-червоних та яскравосиніх кольором.
Чого б не дав Майкл Хінчінбрук за кілька отих кристаликів, які, без сумніву, мали безпосередній стосунок до «їжі богів», а також за те, щоб згребти папери з письмового стола. Однак він би заплатив ще дорожче за можливість опинитися зараз аж ген далеко звідси і врятувати свою шкуру.
Про наміри та реагування інших людей Майкл Хінчінбрук судив з власних позицій і тепер не сумнівався, що на нього чекає неминуча нагла смерть.
А надворі вже світало. Крізь єдине віконце угорі
