Українська література » Пригодницькі книги » "Сатурна" майже не видно - Василь Іванович Ардамацький

"Сатурна" майже не видно - Василь Іванович Ардамацький

Читаємо онлайн "Сатурна" майже не видно - Василь Іванович Ардамацький
не читав, бо до справи вони ніякого відношення не мали. Колись, на самому початку, він подумав був, що треба їй заборонити це робити, а потім вирішив: нехай пише, можливо, потім вони стануть якимсь додатковим матеріалом про пережитий час.

Тепер він механічно перегортав сторінки, вихоплюючи лише окремі фрази. «Фріц-арткоригувальник скаржиться, що в нього на морозі відмовила механіка оптичного приладу». «Москва передавала вірші, що починалися словами «Жди меня, и я вернусь»… «Чомусь, коли я приймаю донесення Рудіна, мені здається, що передача ведеться уповільнено». Знову запис радіопереговорів противника: «Двадцять хвилин якийсь фріц викликав по радіо іншого. Нарешті той з'явився в ефірі і своє запізнення пояснив тим, що досі не може опанувати техніку російських вбиралень». Марков, посміхаючись, перегорнув одразу всі сторінки і, затримавши погляд на останній, побачив там вірші. Рядки були нерозбірливі, з багатьма перекресленнями і вставками. Марков розібрав лише кілька рядків, але відразу зрозумів, що це вірші про Рудіна:

Ти пішов, як ідуть на службу, «Будь слухняною, — сказав мені,— Не спотворюй донесень по дружбі». І пішов, і зник вдалині. Потім ти, можливо, сто разів помирав, Ніхто ж бо про це не знає, Але скільки ж разів ти воскресав — Хоробрі назавжди не вмирають. Буду ждати увечері й рано, Буду ждати тебе у вогні, А прийдеш, дружиною тобі не стану — Ти, як сонце, потрібен мені. Я люблю тебе, як люблять З дитинства мрії свої. Слухняною була і буду, Не проґавлю донесень твоїх…

Марков скінчив читати і обережно закрив журнал. І раптом почув Галин голос за спиною:

— Чого ж ви не смієтеся?

— Над цим не сміються, — не озираючись відповів Марков.

Вони довго мовчали.

— Навіщо написала це в журналі? — спитав Марков, все ще не оглядаючись на дівчину. — Так чи інакше, вибач… Це залишиться між нами…

Галя помовчала і раптом з викликом сказала:

— Я ж бачила, як ви почали читати. Навіть ще раніше подумала, що ви прочитаєте. Я хотіла цього. Так, хотіла… Знайте! Це допомагало мені працювати, вірити в успіх нашої справи, жити. Я не соромлюся цього ні перед вами, ні перед ким завгодно. Хіба тільки перед ним…

— А хіба я тебе соромлю? — обернувся Марков. Галя захоплено дивилася поверх нього. — Дурненька, я можу тільки жалкувати, що я не Рудін.

Галя замріяно дивилася вгору.

— А я і про вас напишу. Як вважала вас людиною без серця і раптом відкрила, що ви схожі на мого батька, якому можна було сказати все.

Марков мовчав. Він хотів сказати спасибі, але стримався, злякався, що голос викаже його хвилювання. І зразу ж розізлився на себе за те, що він ще боїться здатися Галі просто людиною.

Галя пішла в свій куток, включила рацію і стала слухати ефір, обличчя її було зовсім спокійне, серйозно-зосереджене, як завжди під час роботи.

Сердячись на себе, Марков вийшов на повітря. Над містом здіймався ніжний, прозорий ранок. На деревах лікарняного парку галасувало гайвороння, і крім цього галасу, що кликав у дитинство, нічого не було чути. Війни ніби й зовсім немає. Марков повільно обійшов навколо моргу і, ще раз оглянувши тихий ранковий світ, став спускатися в підвал. Ще на східцях він почув голос Галі; йому здалося, що вона співає. У дверях вона мало не збила його з ніг.

— Рудін живий! Рудін живий! — кричала вона, і в руці в неї тріпотів бланк радіограми…


Розділ 59

Рано-вранці через місто почали проходити наші війська. Першими увійшли танки. Вигляд у них був аж ніяк не парадний: траки — в глині, броня — в шрамах, біла від пилу. На танках сиділи і лежали піхотинці. Городяни повибігали на вулицю і махали їм руками, кричали: «Ура!» Піхотинці відповідали на привітання, але їм було не до святкових емоцій. Вони відпочивали після одної тяжкої роботи, прямуючи до другої. Війна відкочувалася далі на захід, і ці хлопці на танках були її переднім валом.

Потім суцільним потоком ішли грузовики з мотопіхотою. Але й мотопіхота в місті не затрималась — рушила далі, до Мінська. І лише опівдні в місті з'явилися машини і військові люди, які далі не пішли. І одразу ж до міста ніби ввійшло саме життя. Задиміли похідні кухні, запахло борщем і ледь пригорілою кашею. В уцілілих будинках поквапливо розміщувалися штаби; зв'язківці, весело лаючись, тягли до них телефонні лінії. На центральній площі з'явилася регулювальниця руху — невисока на зріст дівчина в солдатській гімнастьорці, з пов'язкою на рукаві і з прапорцями в швидких руках. На стовпі біля пошти загорлало радіо — передавали наукову бесіду про боротьбу в бур'янами на бавовняних полях… Так, до міста повернулося життя.

Поблизу міської околиці, там, де шосе, огинаючи озеро, робило поворот, на придорожньому насипу стояло п'ятеро. Чотири чоловіки в зім'ятому цивільному одязі і дівчина у військовій гімнастьорці без погонів. Це були Марков, Рудін, Бабакін, Галя Громова і Щукін. Вони мовчки дивились на війська, що проходили. Досить їм обмінятися поглядом, посмішкою, і вони вже розуміють одне одного, а по стукоту власного серця знають, як б'ється серце товариша, а по його очах чи посмішці дізнаються, про що він думає або що раптом згадав.

І тільки

Відгуки про книгу "Сатурна" майже не видно - Василь Іванович Ардамацький (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: