Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет - Генрі Райдер Хаґґард

Морелла обхопив Пітера за шию, і тіла їхні переплелись, чорні обладунки переплуталися з білими, супротивники розгойдувалися в сідлі, а сполоханий кінь мчав по арені, поки нарешті різко не повернув убік. Супротивники впали на пісок і деякий час лежали, оглушені падінням.

— Хто переміг? — гукали в натовпі. їм відповідали:

— Обидва готові!

Нахилившись уперед у своєму кріслі, Маргарет зірвала вуаль і дивилась на арену. її обличчя було мертвотно бліде.

Погляньте, вони разом упали, разом і заворушились і тепер підвелись неушкоджені.

Пітер і Морелла відскочили один від одного і вихопили довгі мечі. Поки зброєносці ловили коней та підбирали поламані списи, вони вже стояли віч-на-віч. Пітер, у якого не було шолома, високо тримав свій щит, аби захистити голову, і спокійно чекав на атаку.

Морелла перший завдав удару, і його меч зі скреготінням зіткнувся зі сталлю. Перш ніж Морелла встиг знову стати в позицію, Пітер завдав удару у відповідь, проте Морелла встиг пригнутися, і меч тільки зрізав чорне пір’я з його шолома. Зі швидкістю блискавки лезо меча Морелла вдарило просто в обличчя Пітера, але англієць устиг трохи відхилитись, і удар пройшов мимо. Знову атакував Морелла і завдав удару такої сили, що, хоча Пітер устиг підставити свій щит, меч іспанця сковзнув по ньому і влучив у незахищену шию та плече. Кров забарвила білі обладунки, і Пітер похитнувся.

— Орел перемагає! Орел перемагає! Іспанія і орел! — горлали десятки тисяч горлянок.

Слідом за цим запала хвилинна мовчанка, і в цій тиші в натовпі пролунав жіночий голос, у якому Маргарет упізнала голос Інеси:

— Ні, сокіл нападає!

Не встиг вщухнути звук її голосу як Пітер, очевидно, розлючений болем од рани та стразом поразки, з бойовим вигуком: “Нехай живуть Бруми!” — зібрав усі сили і рушив просто на Морелла. Синювата криця зблиснула на сонці і обрушилась на Морелла — глядачі побачили, що половина шолома іспанця впала на пісок. Цього разу настала черга похитнутися Морелла. Більше того — він випустив свій щит.

— Оце удар! Гарний удар! — пролунали в натовпі голоси. — Сокіл! Сокіл!

Пітер побачив, що супротивник загубив щита, і чи то як лицар, так подумав натовп, що привітав цей жест, чи тому, що захотілося вивільнити ліву руку, але він пожбурив свій щит і, схопивши меча обома руками, кинувся на іспанця. З цієї миті, хоча він був без шолома, кінець поєдинку, не викликав сумнівів. Бетті говорила про Пітера як про настирного бійця з важким ударом. Цього разу Пітер довів, що вона мала рацію. Свіжий, немовби він тільки що вийшов на арену, Пітер завдавав удару за ударом бідолашному іспанцеві, поки удари його меча по толедській криці обладунків противника не стали нагадувати удари молота по кувалді. Це були страшні удари, але сталь ще витримувала, і Морелла, з усіх сил чинячи опір, відступав, поки нарешті не опинився перед трибуною, де сиділи їх величності й Маргарет.

Краєм ока Пітер помітив, де вони сидять, і подумки вирішив, що саме зараз і тут він закінчить бій. Відбивши напад зневіреного іспанця, Пітер завдав йому нищівного удару, меч його сяйнув як райдуга, і, хоча чорна криця витримала, Морелла майже збив з ніг. Скориставшись цим, Пітер високо заніс меч і з вигуком “Маргарет!” що є сили, яку мав, опустив долу. Меч зблиснув, неначе блискавиця, миттєво, засліпивши всіх, хто на нього дивився. Морелла намагався відвести меч супротивника. Марно. Його власний меч розлетівся, шолом був розрубаний, і, широко розкинувши руки, він упав на землю.

Настала хвилинна мовчанка, і серед цієї мовчанки пролунав пронизливий жіночий голос:

— Сокіл переміг! Англійський сокіл переміг!

Слідом за цим зчинився неймовірний шум: “Він мертвий!”, “Ні, він ворушиться!”, “Убий його!”, “Пощади його, він гарно бився!”.

Пітер сперся на свій меч і дивився на переможеного суперника. Затим він подивився на короля та королеву, але вони сиділи мовчки, не подавали ніяких знаків. Він бачив Маргарет, яка намагалася підвестися й щось вигукнути, але жінки, котрі стояли поруч, посадили її назад. Довкола запанувала глибока тиша, тисячі людей напружено чекали кінця. Пітер поглянув на Морелла. На жаль, той був ще живий, його меч та міцний шолом пом’якшили силу удару. Морелла був тільки поранений та оглушений,

— Що я маю робити? — звернувся Пітер до королівської пари.

Здавалося, король був збентежений, він хотів щось сказати, але королева нахилилась до нього, шепнула декілька слів, і він залишився сидіти нерухомо. Обоє мовчали. Мовчав і натовп, який пильно спостерігав за всім цим. Розуміючи, що означає ця жахлива мовчанка, Пітер кинув меч і дістав кинджал, щоб розрізати ремінці шолома Морелла й завдати останнього удару.

У цю мить він почув шум, який долинув з протилежного кінця арени. Поглянувши в той бік, він побачив досить дивну картину, якої йому не доводилось ніколи спостерігати. З поручнів павільйону навпроти нього, як кішка, спускалась жінка. Зі спритністю кішки вона стрибнула з висоти в десять футів і, підхопивши свої спідниці, кинулась до нього. Це була Бетті. Без сумніву, це була Бетті. Бетті в її розкішному вбранні, з розпущеним волоссям. Пітер здивовано дивився на неї. Всі довкола вражено завмерли. Через півхвилини вона вже була поряд і, зупинившись над тілом Морелла, закричала:

— Не чіпай його! Кажу тобі, не чіпай його!

Пітер не знав, що робити і що сказати, рушив було, щоб поговорити з нею, але вона стрімко кинулась до меча Пітера, що лежав на піску, підняла його й, відскочивши назад до Морелла, вигукнула:

— Тобі доведеться спочатку зітнутися зі мною, Пітер!

І вона справді так рішуче почала наступати на нього з його власним мечем у руках, що він змушений був відступати, щоб