Карнавал у Марокко - Мирко Пашок
Ота спробував якнайчарівніше всміхнутися.
— Не сердьтеся, мадам, але я хочу вам подякувати.
— За що? — здивувалася жінка.
— За те, що ви заступилися за мене…
— Звідки ви знаєте, що я за вас заступилася?
— Ну… — несміливо мовив Ота. — Це ж ясно як день. Без вас пан Перрейра не заплатив би мені ані сантима.
— Та що ви, — всміхнулася вона. — Ви цю винагороду заслужили, а мій чоловік — людина порядна.
Вона ще раз всміхнулася, тільки на мить, немовби казала: «Ну, годі, тепер іди!» — підняла до очей бінокль, і Ота раптом зрозумів дві речі: що Перрейра не порядна людина і взагалі всій розмові кінець.
— Отже… та я все-таки вам щиро вдячний, — мовив Ота збентежено і відійшов.
Він розумів, що не треба було так легко піддаватись. Проте йому більше нічого не спадало на думку. Жодного слова. Заперечити їй, сказати, що її чоловік негідник, мерзотник і його треба послати під три чорти вже хоча б тому, що у нього така чудова дружина. Але казати їй цього він не міг, бо то була незвичайна жінка. Якась особлива, ніжна й тендітна. Справжня ікона… Одне слово, пасторова донька. Що ж тепер робити?
Він не знав. Ще хвилину постояв унизу, чи не трапиться якась нова нагода. Повз нього пройшла смаглява дівчина з білими коралами на шиї і всміхнулася. Вона всміхалася йому весь час. Він охоче відповів би їй, уже хоча б із чемності, однак нагорі й досі стояла Джоанна, може, навіть бачила його і, чого доброго, могла подумати, що він бігає за нею. Ні, не варто. Хай дівчина ображається, байдуже.
Ота тинявся під палубою Джоанни, не дуже близько й не дуже далеко, аби вона бачила, що він лишився тут, що позирає на неї і йому прикро, що вона дала йому відкоша. Може, щось станеться, скажімо, згори впаде цидулка. Це буває, хоча з ним такого не траплялося ще ніколи… Авжеж, можливо, десь поблизу стоїть Монді Перрейра, і Джоанна повинна поводитися стримано… А якщо цидулка не впаде, то чому б йому самому не написати їй?.. Тільки написати треба розумно, а в нього це навряд чи вийде, тим більше по-французькому…
А може, з чимось прийти до неї, щось їй принести і знову зав'язати розмову? Та що він може принести? Ба ні, краще написати цидулку, скажімо, всього кілька слів, як пишуть на фотографії. Так, цього було б достатньо! «На знак вдячності я приніс вам, мадам…» Або нічого не казати, тільки подати фото й чекати, доки вона спитає, що це таке. «Моя картка, мадам. Звуть мене Ота Скала, і на знак вдячності…»
Ота метнувся до каюти. Пан Дантон, на щастя, хропів собі на своїх нарах — принаймні не доведеться вислухувати його патякання. Ота видерся на нари, витяг з валізи конверта з фотографіями, знову замкнув її й зіскочив униз. Може, Джоанна ще не пішла.
Та коли Ота квапливо вертався назад на палубу й помітив свою тінь, яка стрибала по східцях, він раптом зніяковів, немов побачив себе в непривабливій ролі. Сповільнив ходу. «Це безглуздя. Хіба я зірка, щоб роздавати свої фотографії? Хіба мене про це хтось просить? Чого доброго, ще покаже Монді: «Поглянь на цього дурня…»
І Ота поклав конверта з фотографіями в кишеню. Зрештою, Джоанни нагорі все одно вже не було. Тим краще. Через цю бісову англійку він, чого доброго, ще почне робити дурниці. Мабуть, усе це од вина. Два літри — це два літри, а пан Дантон випив небагато. «Зате я набрався, як губка, й забув з'ясувати з ним до кінця, як він, власне, собі уявляє ту авторемонтну майстерню. Як ми ділитимемо зиск, коли діло поведу я. Або, крий боже, збитки. І хто займатиметься дрібним ремонтом, хто перший укладе в діло гроші? Адже поставити сяку-таку халабуду, засвітити на ній неон — це ще не все…»
Він зупинився біля поручнів. З півдня, звідти, куди пливла «Менара», віяв теплий вітер, несучи з собою слабенькі, солодкаві пахощі.
«Це вже Африка, — зрадів у думці Ота. — Моє Марокко».
7
Вранці він заспав і не побачив, коли на східному обрії виринула Африка.
То була коричнева смуга, не товща, ніж слід олівця, проте вона поволі змінювалась, і коли над нею зійшло сонце, скидалася вже на довгу низьку стіну — така вона була одноманітна й гола. Вона росла, видовжувалась, але ще довго була схожа на низьку стіну чи насип, яким хтось оточив Марокко. Тільки о восьмій годині, коли пароплав підійшов ближче до стіни, стало видно, що це узбережжя — голі, пласкі пагорби.
На палубах «Менари» почали збиратися цілі натовпи людей, як під час відплиття з Бордо, але Ота Скала ще спав. Через те він не бачив, як люди затуляли руками очі проти сліпучого сонця, що заважало глянути Африці в обличчя так, як вони того хотіли. Та хоч вони й затуляли сонце дашком долоні, все одно побачили тільки землю без людей, без пальм, без зелених пив. А проте ніхто не розходився з палуби. Всі дивились і немовби чекали, коли з'явиться щось таке, що перетворить це сумне узбережжя на обітовану землю. Однак не з'явилося нічого, крім невеличкої білої плями, схожої на щіпку солі.
Нараз та сіль заяскріла, заблищала, й раптом виявилося, що то сила-силенна гранчастих кристаликів. А тоді стало видно, що це не кристалики, а…
Тільки тепер Ота Скала прокинувся і відчув, що пан Дантон торсає його за плече:
— Вставайте, друже, ви що, досі не виспалися? За хвилину прибуваємо в Каса!
— О боже!
Ота вибіг на палубу босий, скуйовджений, невмиваний — і побачив Касабланку.
Це було велике, сніжно-біле місто. Воно лежало на порозі Африки, складене з величезних кубів, білих, золотавих і синюватих, як бляха. Дві вигнуті дамби клешнями вгризалися в океан, однак Ота бачив у них не клешні й не портові дамби, а дві руки, обійми, які розкриваються йому назустріч. Позаду виростав ліс пароплавних труб і щогл.
— Леле! — тихо скрикнув він. — Яка краса!
— О, вона ще тільки починається, ось побачите! — всміхнувся пан Дантон і підморгнув йому лівим оком. Було ясно, що він має на увазі. А може, Оті це тільки так видалося, проте він закивав на ці слова своєю мудрою головою й глянув на свої сильні руки.
— Так, — сказав він. — Авжеж.
Після цього вони якусь хвилину дивилися мовчки на місто.
— Ах, ах, — зітхнув нарешті пан Дантон, —
