Помста Перса Дарія, або Скіфо-перська війна - Лідія Гулько

Рана на долоні пекла, заважала підібрати потрібну річ. Отож Мишко орудував однією рукою, до того ж лівою. Він чув над собою гаряче дихання і через це страшенно нервував. Чомусь почала тремтіти здорова, ліва, рука, а з носа потекло. Ненароком він помітив, що тонкі литки мучителя тремтять. Бідолаха скоцюрбився від страху. Ось-ось на його спині затанцюють гострі й тверді, як камінчики, кулаки.

На Мишкове здивування мучитель радісно скрикнув. Тонкі ноги підстрибнули й жваво затупотіли до виходу.

Поведінка царевича виглядала вкрай дивною. Мишко тихцем, навшпинячки підкрався до виходу і визирнув.

Його мучителі спілкувалися зі старцем. Білим, як молоко. Комаха низенько зігнувся і поцілував старцеві руку. Ввічливо привітався: «Привіт, авве Даниїле».

Байбак скривився, зображаючи на товстій мармизі радість. Свинячі очиці малого розбіглися в єхидній посмішці. Ненароком помітив Мишка, що визирав із намету. Помітив — і показав кулака. Мишко сховався.

Він знову біля скрині. Прислухався. Знадвору линули спокійні голоси. У намет ніхто не заходив. Перевівши подих, хлопчик нахилився до одягу, що лежав на землі гамузом. Цей одяг, безперечно, хлопчачий. Він цупкий, з дорогої тканини. Прикрашали його красиві аплікації з кольорової шкіри, також шматочки хутра, коштовні каміння і перли. Мишкові впали в око червоні штани і синя вовняна фуфайка. Проте він зборов спокусу. Яскравий одяг помітний. У ньому не просто втекти, сховатися від Комахи. Ось чому він надів усе сіреньке: штанці, курточку, ковпак. Довго розглядав бронзову бляху, що прикрашала головний убір. На ній зображений вовк. Та який?! Фантастичний! Згорнутий бубликом, з довжелезною шиєю, великим вухом і оком. А на тулубі вовка ще й зображення козла і голови лося. Класно!

Костюм на Мишкові сидів так, немовбито для нього на замовлення пошитий. Курточка груди не стискала, а штани в паху були вільні. «У скрині зберігався одяг царевича», — здогадався Мишко.

Ззовні проникали ті самі голоси. Противні належали кривдникам, а лагідний — дідусеві. Виходити з намету Мишко не мав ані крихти бажання. Він хукав на рану і роздивлявся.

Цей намет служив в поході для сну і відпочинку та як укриття від дощу, спеки, диких тварин. Під однією стіною лежав складений килим, навпроти стояла скриня.

— Чого принишк! — підскочив Мишко від сердитого окрику. — Виходь, готуй вечерю.

Опустивши голову, Мишко боязко наблизився до гурту.

— Як тебе звати? Якого батька ти син? — поцікавився старець.

Комаха підскочив, немовбито його вжалила оса, чи зразу дві.

— Він скіф, авве. Мій раб.

Байбак вийняв пальця з рота. Під ніс гундосив:

— Скіф непокірний. За це…

Дідусь підняв руку, як застережний знак: хлопці, стуліть пельку. Мишкові кривдники притихли, але продовжували слати на нього нищівні погляди. Обличчя старого виглядало таким людяним, а голос звучав так лагідно, що нещасний хлопчик стримував себе, щоб вголос не заплакати.

— То як тебе назвали? — повторив запитання Даниїл.

— Михайлом. Мій батько — Євстахій. Він за радника у царя Іданфірса, — ковтаючи сльози, відповів бідолаха.

— Отже, ти князівський син. Знатна птаха.

— Скіф для перса — запеклий ворог. Він язичник, — нервово смикався царевич.

Байбак із пальцем у роті присікувався до бідолахи:

— Ну, признайся, хто твій бог? Правда ж Папай, правда?

Мишко за час перебування у Скіфії переконався: тамтешній люд щиро вірив у невидимих богів, просив у них допомоги та захисту. Запитання недруга підказало, що перси іншої, ніж скіфи, віри. Але богів, яким поклонялися перси, він, Мишко, не знав. Чомусь пригадалося таке. Його мама навіть у Скіфії тихцем, щоб ніхто не бачив, молилася. Але не багатьом скіфським богам, а одному, своєму.

— Моя родина потайки молиться Богу Вседержителю, — тихим голосом сказав.

Сказав і злякався. Адже хлопчиська чіплятимуться до нього, питатимуть. І швидко зрозуміють, що він нічого не знає про маминого бога.

На біляву голову лягла стареча рука. До слуху хлопчика долинуло монотонне шепотіння.

Біля них зупинився візок. Їздовий підійшов до старця, турботливо взяв його під руку.

— Ксерксе, Михайлик не раб. Він для тебе брат за вірою, — прощаючись, сказав старець.

Мишко витер рукавом сльози і з надією глянув на царевича. Байбак із Комахою обмінялися поглядами і значливо хитнули головами. Бідолаха жалісливо підшморгнув. У його житті нічого не змінилося. Царський синок його зневажає. Ксеркс його братом не назве.

На табір м’якими шатами лягали сутінки. Довговолосі вайлуваті вояки гуртувалися навколо вогнищ. До одного такого гурту підійшли голодні діти. Байбак, розштовхуючи вояків, протиснувся наперед. Кричав до чоловіка, котрий орудував у казані великою дерев’яною ложкою:

— Царевич голодний. Він хоче м’яса. Давай великі шматки. Жирні.

— А нам що залишиться? Пуста юшка? — обурилися вояки.

— Хто там свариться, хто незадоволений? — скрикнув Байбак і обернувся.

Свинячі оченята зорили на вояків лихими вогнями.

Невдоволені притихли. Зметикували: не треба сперечатися з противним малим, дружбаном царевича. Чого доброго, про перепалку коло казана нишпорки донесуть Дарію.

Повар мовчки виловив шматки м’яса. Переклав їх на глиняну тарілку, яку передав тлустому нахабі.

Хлопчаки-перси швидко поглинали м’ясо. Голими кістками шпурляли у Мишка. При цьому кожен старався вдарити якомога болючіше. Комаха кидав кістки сильніше, але Байбак те робив частіше. Тому бідоласі не завжди таланило відхилитися. Коли панки вволю наїлися, то разом накинулися на раба.

— Чого розсівся. Збирай кістки, неси собакам.

Собаки здаля вловили смачні запахи, бо підняли страшенний гавкіт. Вистрибували одне на одного, виривали торбу з кістками і жалісно скавуліли. Кидаючи голодним тваринам кістки, Михайлик