Хроніки Нарнії: Небіж чорнокнижника - Клайв Стейплз Льюїс

як повернути чаклунку до її світу або хоча б чимскоріш викинути з нашого. Хай там що, але не можна дозволити, щоб вона лютувала у будинку. Мама не повинна її бачити. І, якщо це можливо, вберегти б іще й Лондон від її гніву. Диґорі не було у вітальні, коли чаклунка спробувала «розпорошити» тітоньку Летті, але він бачив, як розсипалася на дрібний пил брама у Черні Він знав страшну силу чаклунки, але не знав, що у нашому світі вона всю її втратила. Він також знав про її наміри звоювати наш світ і розумів, що у цю хвилину вона могла зруйнувати Букінгемський Палац або Будинок Парламенту, а поліцейські на своїх постах перетворилися б на купки пилу. І він не знав, як це запобігти. «Але ж перстені, здається, діють як магніти, — зненацька осяяло його. — Якщо я тільки доторкнуся до неї, а потім до жовтого персня, ми обоє опинимося у Лісі поміж Світами. Цікаво, вона там знову ослабне? Чи впливає там щось на неї, чи то було просто потрясіння від того, що її висмикнули з її світу? Здається, я мушу ризикнути. Але як мені відшукати це чудовисько? Не думаю, що тітка Летті дозволить мені вийти з дому, навіть якщо я не розповім, куди збираюся. Крім того, навряд чи я роздобуду більше, ніж два пенси. А мені здалось би трохи грошей на омнібуси та конки, якщо хочу об'їздити весь Лондон. У кожному разі, не маю жодної путящої ідеї, де її шукати. Цікаво, дядько Ендрю все ще з нею?»

Скидалося на те, що єдиним виходом було чекати і сподіватися, що дядько Ендрю з чаклункою повернуться назад. Як тільки вони з'являться, він мусить притьмом вибігти, вчепитися за неї і торкнутися жовтого персня ще до того, як вона переступить поріг. А це означало, що він мусить стерегти вхідні двері, як кіт мишачу нірку. Диґорі не насмілювався покинути свого поста ні на мить. Саме тому він зайшов до їдальні і, як то кажуть, «прилип» до вікна. То був так званий еркер, вікно з виступом, з якого було видно сходи ґанку та вулицю попід вікнами, отож ніхто не зміг би прослизнути у двері поза увагою хлопця. «Цікаво, а що зараз робить Поллі?» — подумав Диґорі.

Перші півгодини тягнулися для нього нестерпно довго. Але Ви не будете нудитися, бо я тимчасом розповім про Поллі. Вона повернулась додому, запізнившись на обід, із заляпаними болотом мештами та мокрими панчохами. Коли її запитали, де вона тинялась і чому так заталапалась, дівчинка відповіла, що гуляла з Диґорі Керком. На подальші розпитування вона відказала, що забруднила ноги в калюжі, а калюжа та була в лісі. Кода ж спитали, де був той ліс, вона відповіла, що не знає. На запитання, чи не було це часом у парку, вона досить правдиво сказала, що, мабуть, то був своєрідний парк. З того всього мама Поллі дійшла висновку, що Поллі пішла з дому, нікого не попередивши, забрела у невідомий район Лондона, у якийсь незнайомий парк, де бавилась, вистрибуючи по калабанях. Далі Поллі почула, що вона була страшенно неслухняною і що варто було би заборонити їй бавитися надалі з «отим Керком», аби знову не трапилося чогось подібного. Тоді її нагодували обідом, але зовсім без ласих шматочків, а потім відправили у ліжко на добрих дві години. Такі покарання були цілком звичною справою у ті дні.

Отож коли Диґорі пантрував вулицю з їдальні, Поллі лежала в ліжку, й обоє думали про те, як страшенно повільно тягнеться час. Як на мене, то я би волів радше бути у становищі Поллі: їй треба було лишень дочекатися, доки спливуть оті дві години. А ось Диґорі щоразу здригався, почувши, як проїхав кеб або пекарський фургон чи як за рогом пробіг служка м'ясника, і думав: «Це вона», — а потім розумів, що помилився. І поміж тими даремними тривогами, здавалось, минала година за годиною, годинник далі собі цокав, а високо над головою об шибку билася велика муха. Це був один із тих будинків, де пополудні ставало тихо й нудно і, здавалося, завжди пахло смаженою бараниною.

Під час цього нескінченного вичікування та виглядання сталася одна невеличка подія, яку я мушу згадати, бо пізніше з нею пов'яжеться дещо важливе. Одна пані прийшла провідати маму Диґорі і принесла трохи вино-граду. Оскільки двері до їдальні були прочинені, Диґорі ненароком підслухав розмову, яка відбулася у залі між тією панею та тітонькою Летті.

— Який чудовий виноград! — долинув голос тітки. — Думаю, що якщо щось і може поліпшити її стан, то саме це. Але бідна мила крихітка Мейбл! Боюся, що тепер тільки фрукти з Країни Молодості зможуть допомогти їй. У цьому світі ніщо вже не зарадить.

Потім вони заговорили тихше і так швидко, що хлопець не зміг більше нічого розібрати. Якби він почув про Країну Молодості кілька днів тому, то подумав би, що тітонька Летті просто балакає собі без якогось особливого змісту, як ото часто чинять дорослі, і хтозна чи ця розмова зацікавила б його. І тепер хлопець мислив майже так само. Та раптом збагнув: тепер йому відомо (навіть якщо тітоньці Летті — ні), що там таки насправді є інші світи, і він сам побував ув одному із них. У такому разі десь там могла бути справжня Країна Молодості. А в ній може бути все що завгодно. Там, у якомусь зі світів, може рости плід, який дійсно потрафить вилікувати його маму! І о-о… Гаразд, самі знаєте, що відчуваєш, коли починаєш сподіватися на ліпше у безнадійній ситуації. Вам майже хочеться побитися з цією надією, бо воно занадто добре, аби було правдою, в той час як Вас уже спіткало стільки розчаровань. Ось такі почуття змагалися у серці Диґорі. Але ці спроби сиротину не змогли згасити надію. Це могло… так, так, саме це й могло бути правдою. Стільки незвичайних речей уже здійснилося. Й у нього є чарівні перстені. Там мають бути світи, у які можна потрапити через будь-яку калюжу в Лісі. Він може перепробувати їх усіх. І тоді… мама знову одужає. Все знову налагодиться. Диґорі зовсім забув про чаклунку. Його рука вже потяглася до жовтого персня, коли раптом він почув шум галопу.

«Гей, що це? — насторожився Диґорі. — Пожежна машина? Цікаво, що за будинок горить? О, наближається сюди. Та це ж вона!..»

Гадаю, нема потреби пояснювати, кого він мав на увазі.