Женька Жменька-Едісон - Микола Васильович Білкун
Громадянина Марущака Микиту Павловича було застукано зненацька. Ніс в ніс, на порозі власного дому. Громадянин Марущак Микита, Павлович повертався з чергового нальоту на власну оселю, тримаючи в одній руці окраєць хліба з маслом, а в другій — пузатий огірок.
— Приємного апетиту! — сказав Котя, який симпатизував людям з добрим апетитом.
Микита Павлович не відповів Коті: здається, він взагалі не помітив ні Коті, ні Женьки, а тільки дядька Захара. Зате дядько Захар почув:
— А робити укола я не дам.
— Що я вам казав? — начебто зрадів дядько Захар.
— І не треба, — ошелешив Микиту Павловича Женька, — не давай. Завтра або найпізніше післязавтра ти захворієш, хворітимеш, може, цілий рік, а твої товариші тим часом перейдуть до другого класу. Ходімо, дядьку Захаре, нам ніколи, а він все одно не дасть.
І Котька і дядько Захар тільки здивовано глянули на Женьку.
А от на Микиту Павловича Марущака Женьчина заява справила неабияке враження.
— Болітиме? — чи то запитав, чи то ствердив він.
— Тобі не болітиме, — вступив і собі у гру дядько Захар, — ми тобі не робитимемо укола. Ти боягуз.
І дядько Захар повернувся, щоб іти з двору. Такої наруги Микита Павлович Марущак стерпіти не міг.
— Заходьте, — рішуче сказав він, — я не боягуз. Я дома сам. Мама й тато на роботі, а бабуня на городі вибирають огірки.
За тими словами Микита Павлович ґречно вступився з порога і дав гостям змогу, зайти у дім. Мужність і надалі не покидала Микиту Павловича. Дядько Захар розклав на столі медичне начиння, сказавши, хлопцям, що кому робити. Женька тоненькою. пилочкою спиляв шийку ампули, Котя ваткою, змоченою спиртом, потягся до руки Микити Павловича. Той мовчки закачав рукав і довів-таки, що він не боягуз. Він навіть не скривився. Тут треба сказати, що й дядько Захар вмів «забивати цвяхи».
Тепер Микита Павлович вважав себе не зв'язаним ніякими договорами і вислизнув з хати раніше, ніж дядько Захар встиг закрити свою валізку. Було чутно, як спершу у дворі, а потім на вулиці залопотіли малі п'яти.
— Ну все, — зітхнув дядько Захар, — тепер він попередить всіх своїх колег, і нам навряд чи пощастить кого-небудь застати вдома. Розбіжаться по левадках та по лозах.
І ніби на підтвердження його слів почувся голос Микити Павловича:
— Митько-о-о! Тікай-а-ай, уколи роблять!
Женька вискочив із хати і побіг слідом за Микитою Павловичем. Коли дядько Захар і Котя вийшли за ворота, то побачили, що Женька таки наздогнав у кінці вулиці малого Марущака. І ще побачили, як Женька і Микита Павлович про щось статечно розмовляють. Розмовляють, як давні друзі, що давно не бачили один одного. Скоро Микита Павлович кудись побіг, а Женька повернувся захеканий і занадто скромний.
— Ходімо, — недбало сказав Женька.
— Куди? — не зрозумів дядько Захар.
— Ходімо до вас в амбулаторію. Цей Микита Павлович дав мені джентльменське слово, що всіх своїх однокашників збере і приведе до вас в амбулаторію. Мені здається, він слова дотримає.
Дядько Захар тільки плечима знизав, але Женьку послухав, і вони всі троє пішли в амбулаторію. І справді, через півгодини Микита Павлович Марущак довів їм, що він джентльменські слова на вітер не кидає.
Через півгодини до амбулаторії почали сходитись громадяни села, ті, які вже не ходять у ясла, але ще не ходять у школу. На порозі їх гостинно зустрічав Микита Павлович.
— Ідіть, ідіть, не бійтеся, воно зовсім не болить. Наче муха вкусить — і все. От мені зробили, і навіть знаку немає. Хочете подивитися, можете подивитися.
Микита Павлович Марущак недбало закасав рукав, щоб кожен мав змогу переконатися, що справді нема знаку. Тим часом дядько Захар стерилізував голки на спиртівці (спиртівка сподобалася всім), Котя смикав вату, а Женька заклопотано розкладав ампулки і дуже уважно оглядав пилочки.
— Ну, хто хоче перший? — . запитав дядько, Захар, набравши в шприц вакцини.
— Я! Я! Я! — почулися голоси.
Дядько Захар міг сподіватися чого завгодно, тільки не такої одностайності, і його окуляри самі полізли на лоба. Щоб бути справедливим, дядько Захар вирішив так:
— Ну, давайте за алфавітом Андрійчук Марина Яківна, є?
Запала тиша, а потім почувся басок Микити Павловича:
— Забоялася… Ну, я їй дам.
— Добре, нема, то підемо далі. Боровик Дмитро Панасович, є?
— Є. Я ось тут, — і, закасуючи рукав, наперед вийшов Дмитро Панасович Боровик.
І все пішло як слід. Хлопці навіть не кривилися, дівчатка, правда, тихенько ойкали, але не заплакав ніхто. Коли дійшло до Щербаня Олекси Трохимовича, сталася непередбачена затримка.
— Ви бачите, які у нього руки аж до плечей? — сказав Котя, змочуючи ватку спиртом. — Та для цих рук бідон спирту треба. Він що, зроду не мився?
Олекса Трохимович почервонів так, що червона фарба сорому почала просвічуватися крізь чорнильно-темні плями на його обличчі.
— Я завше вмиваюся… А це не бруд, це так. Це черешні…
— Черешня у них на городі дуже чорна. І солодка, — втрутився Микита Павлович Марущак.
— Ну то й що? — бурчав Котя. — Що, я маю отут черешневу наливку на спирту робити? У того вишні, у того черешні…
— Вишні кислі, їх багато не з'їси, — писнула з кутка якась дівчинка і відразу ж заховалася за спини подруг.
Олекса Трохимович змушений був умитися, і далі все знову пішло як слід.
… Коли проти прізвища Якимчук Олени Іванівни з'явилася червона пташка і медичний персонал попрощався з своїми клієнтами, дядько Захар запитав Женьку:
— Слухай, Женю, як ти організував усю цю компанію? Ти ж просто молодець!
Женька вирішив бути скромним до кінця:
— Хіба то я організував? То Микита Павлович організував.
— Ну,
