Ставка більша за життя. Частина 1 - Анджей Збих

— Ви маєте зв’язки з гестапо?

— Так… П’ятнадцятого вересня вночі вони з’явитися на квартиру до Артура, шефа групи. Тобто до Артура Першого. Він проковтнув ціаністий калій зразу ж, як тільки побачив їх у дверях.

— Це — цілком певні відомості?

— Так.

— Отже, він не сказав їм нічого?

— Ні, — підтвердив органіст. — Однак шістнадцятого вранці заарештовано двох наших інформаторів з вагонобудівного заводу. Двох робітників, які колись бували на Генріхшграссс.

— А що там таке?

— Там міститься керівний орган Спілки поляків, німецьких громадян Значить, гестапівці знали не лише про Артура, а й про них. Саме тому Центр вирішив, що в групі діє провокатор. Отож наказано припинити діяльність.

— Але ж група працює?

— Артур Другий передає мені дані. Він вирішив викрити зрадника, хоча ні він, ні я не розуміємо, чому гестапо не заарештувало інших членів організації, якщо воно справді має в нашій групі інформатора. Цей інформатор, видно, дуже багато знає…

— Ти розмірковуєш, як новачок, — зауважив Клосс. — Гестапо має час… Хто ж бере під замок людей, за якими є можливість стежити в процесі їхньої діяльності? Зрештою, я не знаю, яку гру веде гестапо. Може, зрадник замало ще знає? Може, шукають контактів з Центром? — І після паузи: — А хто такий Артур Другий?

— Давній співпрацівник. Довірений Артура Першого Ось його сьогоднішнє повідомлення. — Органіст дав Клоссові клаптик паперу. — Ти знаєш шифр?

— Знаю.

Було темнувато. Клосс тримав аркушик зовсім близько біля очей і ледве прочитав. Повідомлення, зрештою, було довге. Артур Другий повідомляв, що його зусилля не пройшли марно. Арешти не були випадковими. Вдалося з цілковитою певністю встановити, хто зрадив. Тільки одна особа мала зв’язок з шефом групи і водночас із робітниками вагонобудівного заводу. Криптонім А-3. Артур Другий дає знати, що він наказав зліквідувати зрадника, просить зв’язати його з Центром і чекає на нові вказівки. Група знову боєздатна, може продовжувати діяльність.

— А-3, — мовив Клосс.

— Артур Другий помиляється! — вибухнув органіст. Втратив спокій. Рукою провів по лобі, поправив окуляри. А-3 — не винна…

— Це — жінка?

— Дівчина. Я сам завербував… Я знаю її… Знав також її батька…

— Це не докази, — сухо сказав Клосс.

— Інших доказів я не маю. — Органіст сів і торкнув пальцями клавіші. — Інших доказів я не маю, — повторив він. — Я просто знаю, а це значно більше… — Замовкнув, почекав трохи, а потім різко додав: — Я вимагаю, щоб ти від імені Центру заборонив Артурові ліквідацію А-3!

— Послухай уважно. — Клосса увесь час тривожили очі органіста. Хотів би їх побачити. — Якщо в групі Артура діє провокатор, всі ці люди, вважай, втрачені.

— Втрачені? — повторив органіст.

— Так. Їх можна було б врятувати, якби їм, одразу ж після знищення провокатора, вручити нові документи, нові адреси явок або навіть послати до груп, що діють в Генерал-губернаторстві. Але ж я жодному з них не зможу довірити нову адресу, не зможу зв’язати з кимось іншим аж до того часу, поки не буду впевнений, що зрадника ліквідовано. Якщо ти твердиш, що А-3 не є винною, то зрадник і далі діє в групі Артура Другого. Може, ти когось запідозрюєш?

— Ні, — відповів органіст.

— То ж бачиш… Зрадником може бути кожний з них. І гестапо знає все, що знає він. Не виключена можливість, що ці люди перебувають під постійним наглядом.

— Я розумію. Що ж ти хочеш зробити?

— Передай Артурові відповідь. Нехай затримає наказ про ліквідацію А-3…

— Дякую.

— Я де роблю не заради тебе. Просто беру до уваги твій сумнів. Спробую сам зорієнтуватися в обстановці. Хто ще, крім Артура, знає про тайник в костьолі?

Органіст мовчав.

— Хто ще знає? — повторив Клосс.

— Власне, вона, А-3, — пошепки сказав він. — Ліза.

— Он як… — Клосс ступив до дверей. — Ти порушив вказівки Центру. І не сказав мені про це раніше. Чому?

— Ліза — моя родичка, — органіст торкнувся клавішів. — Я ж казав, що знаю її багато років. Чи відомо тобі, де можна зустрітися з нею?

— Відомо. — Клосс махнув рукою. — У кав’ярні на Франкфуртерштрассе.

Клосс наблизився до дверей саме тоді, як вони відчинялися. Інстинктивно відсахнувшись, поклав руку на кобуру. На порозі побачив хлопця років, може, десяти.

— Це ти, Руді? — спитав органіст.

— Я, дідусю. — Хлопець не спускав очей з Клосса.

— Хто це? — запитав Клосс.

— Це — мої очі, — відповів органіст.

2

Кав’ярня на Франкфуртерштрассе була одна з небагатьох невеличких вроцлавських кав’ярень, які під час війни зберегли свій давній колорит. Літні добродії грали тут в шахи та доміно, частіше п’ючи пиво й портер, аніж чай або ерзац-каву. Інколи сюди заглядали німецькі солдати-відпускники зі своїми дівчатами, бурі ж мундири тут з’являлися вельми рідко.

Цього дня по обіді в “Дороті” (так називалася кав’ярня) було майже порожньо. У закутку солдат вермахту попліскував по колінах дівчину в уніформі спілки німецьких дівчат,[9] за столиком біля вікна учитель-пенсіонер, професор фон Ліпке, грав у доміно з чоловіком у мундирі залізничника. Професор[10] фон Ліпке належав до давніх постійних відвідувачів кав’ярні. Він мав тут свій столик і свою коробку доміно. Ті, хто був знайомий з ним, знали його як людину, що живе зі своєї скромної пенсії й одночасно працює в організації, котра займається пересиланням по пошті посилок для солдатів-фронтовиків. Важко було б запідозрити, що цей чоловік, який уже давно ходив з кийком і так старанно виводив номери польової пошти на ящиках посилок, є агентом — Артуром Другим — і ось уже кілька місяців веде ризиковану гру.

— П’ять або пусто, — сказав він.

Чоловік у мундирі залізничника, Горст Кушка, уважно придивлявся до чорних кісточок. Підписувався він як Кушка лише з тридцять дев’ятого року. Ім’я Станіслав замінив тоді на Горст і довго не міг до цього звикнути.

— Я чекаю, пане професор, — мовив Кушка і, зиркнувши на офіціантку, яка саме пройшла повз них (тепер вона вже ставила склянки на стойку буфета), приклав шістку до пустого.

— Не робіть помилок, — пошепки сказав Ліпке. — Говоріть, будь ласка, далі…

— У мене — пусто. Ешелон з “пантерами”, 48 штук, пройшов сьогодні вранці…

— Місце призначення? Я кладу п’ятірку.

— Харків. Я теж маю п’ятірку, пане професор. Вони послали команду ремонтувати колію на лінії Острів—Каліш.

— Програєте, — мовив Ліпке. — Ви граєте необережно і від випадку до випадку. Не можна так.

— Розумію.

— Тепер будьте уважні. Завдання надзвичайної ваги. — Ліпке мовив тихим, рівним голосом. Зрештою, піхто не пам’ятав, щоб вій коли-небудь втратив спокій. Кушка дивився па нього з подивом.