Вершник без голови - Майн Рід

робити. Отож прошу вас вірити всьому, що я казатиму. Правда й що наша зустріч була таємною і що її урвав той, хто не може розповісти тут, що сталося далі. І те, що ми посварилися, також правда, чи краще сказати — що він розгнівався на мене, бо ті прикрі слова були сказані ним. Але неправда, що ми сварилися й потім, і свідок, який присягнувся в цьому, не наважився б такого твердити, коли б знав, що я можу дати йому відсіч, якої він заслуговує. — Він знову знаходить очима Колхауна, що й далі ховається за спинами глядачів. — Навпаки, коли ми з Генрі Пойндекстером зустрілися після того, він перепросив мене, а я завжди почував до нього щиру приязнь, навіть більше — сердечну прихильність. Та й хіба можна було його не любити? А щодо тих кількох різких слів — то навряд чи треба казати, що я пробачив їх і був тільки радий з нашого примирення…

— Отже, ви помирились? — запитує суддя, скориставшись із паузи. — Де це сталося?

— Ярдів за чотириста від того місця, де вчинено вбивство.

Суддя підхоплюється з-за столу. Схоплюються на ноги й присяжні. Глядачі, які стоять довкола, вражені не менше. Це ж бо вперше так певно сказано про місце вбивства та й про саме вбивство як таке.

— Ви маєте на думці те місце, де знайдено кров? — трохи розгублено питає суддя.

— Я маю на думці те місце, де вбито Генрі Пойндекстера.

Ці слова ще дужче вражають і суд, і глядачів. Чути збуджене перешіптування й тихі вигуки. Голосніше за всі інші звуки лунає стогін — то застогнав Вудлі Пойндекстер» уперше остаточно впевнившись, що в нього більш немає сина. Досі в батьковому серці ще жевріла надія побачити свого хлопця живого: може, з ним сталася якась лиха пригода, чи він десь захворів, чи його захопили в полон індіанці, чи ще щось. Адже до останньої хвилини прямих доказів його смерті не було — лише низка побічних обставин та здогадів, дуже хитких і непевних. Але зізнання самого підсудного вже не залишає місця і для тієї слабкої надії.

— То ви певні, що його вбито? — запитує обвинуваченого прокурор.

— Більш ніж певен, — відповідає той. — Коли б ви бачили його так, як бачив я, то навіть Не питали б про це.

— Ви бачили його труп?

— Я протестую проти такого ведення допиту, — втручається оборонець. — Це суперечить усяким правилам.

— Клянуся честю, — підхоплює заокеанський адвокат — у нашому суді такого ніколи б не дозволили. Обвинувач не має права ставити запитання до початку перехресного допиту.

— У нашій країні закон такий самий, — каже суддя із суворим жестом у бік порушника процедури. — Обвинувачений, говоріть далі. Поки ви не закінчите, вас може запитувати про щось тільки ваш оборонець. Говоріть, ми вислухаємо все, що ви маєте сказати.

— Я казав про те, що ми з Генрі Пойндекстером помирились, — провадить далі підсудний, — і назвав місце, де це сталося. А тепер, хочу пояснити, чому саме там. Ви вже знаєте, як ми розлучилися — міс Пойндекстер, її брат і я. Залишивши їх у саду, я переплив річку: по-перше, був надто збуджений, щоб думати про інший спосіб переправи, а по-друге, не хотів, щоб Генрі знав, як я потрапив до саду. Я мав на те свої причини. Потім я пішов понад річкою до селища. Ніч була дуже тепла, — може, дехто з вас пам'ятає, — і, поки я дійшов до готелю, одяг на мені майже висох. Бар був ще відчинений, і господар стояв за прилавком. Особливої гостинності в готелі до мене не виявляли, і ніщо мене там більш не затримувало, то я й надумав одразу вирушити на Аламо, щоб відбути дорогу вночі, поки немає спеки. Свого слугу я відіслав ще раніш, а сам збирався їхати наступного ранку, але те, що сталося в Каса-дель-Корво, змусило мене якомога прискорити свій від'їзд. Отож я розрахувався з містером Обердоффером і вирушив…

— А ті гроші, що ви йому заплатили? — запитує прокурор. — Де ви їх…

— Я протестую! — перебиває його оборонець.

— Це неподобство! — вигукує ірландський адвокат, пронизуючи поглядом прокурора. — Якби ви дозволили собі так повестися в нашому суді, то дістали б хіба ж таку відсіч!

— Тихо, панове! — владно спиняє їх суддя. — Нехай обвинувачений говорить далі.

— Поспішати я не мав куди і їхав повільно. Спати мені після всього зовсім не хотілось, а тому було байдуже, де згаяти ніч — серед прерії чи під покрівлею свого хакале. Я знав, що дістануся до Аламо ще вдосві- та, і, власне, так собі й покладав. Назад я не озирався, бо мені й на думку не спадало, що хтось може їхати за мною. І тільки коли проїхав з півмилі заростями, де проходить дорога на Ріо-Гранде, почув позаду швидке тупотіння кінських копит. Я саме поминув те місце, де дорога круто повертає вбік, і не міг побачити вершника, який скакав за мною, але чув, що він їде швидким клусом і щомить наближається. «А що, як то хтось, з ким мені зовсім не хотілося б зіткнутись?» — подумав я собі, хоч це мене й не дуже турбувало. І скоріш за звичкою, набутою в сусідстві з індіанцями, аніж з якоїсь певної причини, я завернув між дерева й став чекати, поки той невідомий під'їде ближче.

Незабаром він показався на видноті. І як же я здивувався, коли замість якогось незнайомця побачив того, з ким ми зовсім недавно розійшлися недругами. Кажучи це, я маю на думці не своє почуття, а тільки його. Я не знав, чи не поїхав він слідом за мною з тим самим недружнім наміром. Може, там, у саду, тільки присутність сестри втримала його від сутички, і тепер він дасть собі волю й зажадає від мене відповіді за те зло, яке я нібито заподіяв його сестрі?..

Панове присяжні! Не стану кривити душею: побачивши його, я подумав саме так. І тоді я вирішив не ховатись, як боягуз, і не уникати цієї зустрічі. Я не почував за собою ніякої вини, бо не вчинив нічого лихого. Хоч я й бачився з його сестрою таємно, але винні в цьому були інші, а не я і не вона. Я кохав її всім серцем, і то було щире й чесне почуття, в якому мені не соромно признатися. Так само кохаю я її і тепер!

Карета Луїзи Пойндекстер стоїть поза краєм натовпу, проте не так далеко від підсудного, і крізь нещільно запнуті завіски дівчині