Дума про Хведьків Рубіж - Володимир Худенко

Жінку становлять до сирої глиняної стіни і рвуть сорочку на рівні спини. Святослав, обіпершись об меч, підкульгує ближче. Рахує вістрям меча виступи на хребті матері.

— Перший, другий… Між третім і четвертим… отут. Здається, знайшов.

Рвучко стромляє меч у хребет. Мирослава кричить. Їй страшенно боляче.

Це просто пекельний біль. Вона вже не володіє собою.

— Де дитина?

Біль, спричинений мечем, паралізує волю княгині. Вона стає наче заворожена, і слова зринають із вуст усупереч її волі:

— Хутір… Сосниця…на Чернігівщині… Іван Пилипенко… — княгиня майже втрачає свідомість. Востаннє скрикує: — Та будь ти проклятий, Святос…

Блискавичний удар.

Її голова злітає з пліч.

VІІІ

Максим у маєток не пішов, а прямо до млина. Той вітряк, стояв на пагорбі перед самим степом і битим шляхом — якраз коло роздоріжжя. Вечір саме надходив, коли козак туди добрів, так то було далеченько.

             Ой калино-калинонько, сохнеш над водою,

             Сядем поруч — я посохну разом із тобою.

Максим примостився за кущем коло млина — ждав заходу сонця. Заспівали вже на ту хвилю тужно сови, туди, убік болота. Коли вже запалали, зайнялися перші зорі, козак піднявся, пішов стежиною вгору до млина. Хитнув докірливо головою, коли побачив на стежці по пилюці відбитки копит.

Бух! Бух!

— Шайтан! Шайтан!

— Що тобі? — глухо гримнуло за дверима.

— Одчиняй!

Засув упав додолу, і двері відкрилися.

У млині суцільна тьма.

Худий чолов’яга у ляських шатах пройшов до столу, скоса поглянувши на гостя.

— Хліб-сіль! Чи як там у вас, коротше — чим багаті.

— То це ти, значить, чорт?

— Маєш сумнів?

Максим не мав, з огляду на те, що вже зрозумів, чого кроки пана такі важкі та голосні.

— Дак… Із чим до мене прийшов, чаклуне? Я по очах бачу, що чаклун. Із чим, питаю?

— Сам знаєш, із чим, — козак присів за стіл навпроти пана.

Пан нахилився до Максима, глянув йому в вічі, стримав довгу паузу. Максим, як і там, під млином, перебирав старі потерті чотки блідо-блакитного кольору.

— Хочеш, щоб я тобі своє помістя, бидло православне, оддав? Що я тут уже після смерті років десять сиджу, а до смерті ще більше!

— Православне… — гигикнув Максим, перебивши пана.

— Багато вас таких розумних відси трупами потягли. Завтра… — пан захрипів ще дужче, тикнув на козака пальцем. — І тебе падло, потягнуть! Чого захотів! Маєток мій? Моє царство?!

Козак нахмурився. Перестав перебирати намистини, а все ж дивився на них. Тоді намотав туго на руку. Глянув у вічі пану.

— Не ддаси?

— А ось! — пан скрутив дулю прямо перед носом козакові.

— Ну добре…

Безрідний одвернувся, відпустив один виток намиста.

— А так, суко?!!

Рвучко скочив з-за столу і хвисьнув намистом пана по морді.

Намисто ще в повітрі запалало матово-блакитним і при ударі навколо бризнули шматки шкіри та м’яса з панської щоки. Пан схопився за скривавлену щоку і хотів, певне, щезнути, бо став уже наполовину прозорим. Де там! Максим вигукнув особливе слово, і пан застиг на місці.

— Ну а тепер побалакаємо!

Одпустивши чотки повністю, Максим заходився лупити ними пана, лаючись при цьому по-турецьки. За якусь хвилю скривавлене місиво гепнулося зі стільця додолу, дико заверещавши.

Та це ще був тільки початок.

Парубок натягнув чотки на обидві руки, прокричав своє «аллах акбар!» і вже палаючим плетивом обмотав шию нечистому.

— Ну, душись, гнида!

— Не треба! Я згоден! Згоден!

— Та на біса ти мені тепер здався, бісовське отродіє!

Максим накинув ще два мотки на попередні. Аж зціпив зуби од злості, коли затягував.

— Я…дам усе… все…у тебе буде все до ладу… урожай….скотина…все…

— Урожай, кажеш? На, пес смердючий, їж свій урожай!

— У-у-у-у! Все оддам!

— Ану знімай, сука, прокляття!

— Ні!

— Ні?!! Ну тоді здохни!

Максим наступив на купу скривавленого м’яса.

— А-а-а! Б-Е-Р-І-Т-Ь М-О-Є Д-О-Б-Р-О!

Враз приміщення засвітилось блідим сяйвом — стало видно, як прогнилі дошки перетворюються у нові, свіжі, як кудись зникає пил, бруд, павутина, аж легше стає на душі.

— Пусти, — простогнав шматок м’яса.

— Ага, зараз же! — Максим зняв чотки, видихнувши, перехрестив нечистого. — Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь!

Чорт здригнувся і перетворився на купу попелу, який за мить і сам хтозна де й дівся.

— Ну, так уже краще! — усміхнувся козак.

ІХ

Топеш крокує до маєтку хранителів доволі швидко, зважаючи на його неміч. Він страшенно занепокоєний. Сторожа вітає його здійнятими у бік обрію руками.

Не час. Зараз не час.

— Що тут?

— Усі мертві, ваша величність. Мала людина ще дихає, але теж ось-ось помре.

— Ведіть мене до неї, швидко!

Провели.

Топеш схиляється над полячкою. Вона помирає. Із рота ллється кров.

— Хто? — терзає її за плечі.

— Хто?!

— Б…б. ез…

— Хто-о!!! — Топеш наче сказився.

Дівчина намагається вимовити ім’я. Бризки крові летять Топешу в лице..

— Без…з…рід…ний…

* * *

Починає йти сніг. За вікном курної хати повіває легенький вітерець і хитає стареньку фіранку.

— Спи, донечко, — Іван колисає дитину. — Спи.

Уже скоро має настати ранок.

— Де ж це наша мама? — непокоїться батько.

Аж раптом стукіт у шибку.

— Пилипенко Іван? — гукають.

— Так. Що вам треба?

Надворі мовчанка.

«Мирослава наказувала не відчиняти в таку пору», — думає Іван.

— У цьому вже немає потреби, — чується за вікном. — Ось тобі подарунок від неї!

Шибка із брязкотом розбивається, і через неї в будинок влітає якийсь волохатий комок. Падає в кут.

О господи! Це голова Мирослави…

— Паліть! — лунає з вулиці.

Хата швидко зайнялася.

— Зараз, донечко, зараз ми виберемося, — Іван несамовито притискає дитинку до грудей. — Зараз.

«Димар! — з’являється рятівна думка. — Вогонь іще не дійшов до стріхи»

Нелюдських зусиль довелося докласти, щоб вилізти через димар на дах будинку та ще з дитиною на руках.

Будинок оточено.

Стріха вже палає.

Іван дивиться на свій зарослий чагарником сад.

Один стрибок — він уклав у нього всі сили. Перевернувся в повітрі на спину, захищаючи дочку. Упав у хащі. Боляче. Боляче, але треба бігти. Туди, там живе його єдинокровний брат. Треба сховати дитину.

Як він біг!

Ось уже й будинок.

Але раптом чиясь важка рука спиняє Івана. Він обертається. Невисокий кволий чоловік, обіпершись об важкий блискучий меч, стоїть перед ним. Іван заціпенів.

— Життя — це не завжди благо, шановний, — протяжно вимовляє незнайомець.

Рука з мечем заноситься над дитинкою.

Іван розвертається. Меч влучає йому в спину, відбивається з розгону вниз. Дитинка кричить.

«Треба бігти,