Принц і злидар - Марк Твен
ПРИНЦ І ЙОГО ВИЗВОЛИТЕЛЬ
Тільки-но Майлз Гендон і маленький принц вибралися з натовпу, вони звернули вбік і глухими провулками подались до ріки. Вони спокійно дійшли до Лондонського мосту, а там знов змішалися з юрбою. Гендон міцно держав за руку принца, чи то пак, короля.
Несподівана звістка вже рознеслася по всій столиці і зривалася з тисячі вуст: «Король помер!». Серце маленького заблудлого хлопчика болісно стислося, і він затремтів усім тілом. Він гостро відчув усю безнадійність своєї втрати й пройнявся глибоким смутком, бо жорстокий тиран, що наводив жах на всю країну, до нього завжди був ніжний і ласкавий. Сльози затуманили йому очі й затьмарили світ. На мить він почув себе страшенно самотнім, покинутим, забутим долею. Але раптом, розтинаючи нічну пітьму, наче громовий гуркіт, долинув до нього радісний поклик: «Хай живе король Едуард VI!». Очі в хлопчика спалахнули, і гаряча хвиля гордості залила його з голови до ніг. «Ах, — подумав він, — як це велично й дивно — я король!»
Наші друзі поволі прокладали собі дорогу крізь юрбу, що загатила міст. Цей міст стояв тут уже шість віків і давним-давно перетворився на гомінку, багатолюдну вулицю. По його боках, від одного берега до другого, тяглися склади й крамниці з квартирами у верхніх поверхах. Це було, власне, ціле місто. Тут був свій заїздний двір, свої пивні, пекарні, свої дрібні крамнички, свої базари, майстерні і навіть своя церква. На своїх сусідів — Лондон і Саутверк, жителі мосту дивилися згорда, як на свої околиці. Мешканці Лондонського мосту становили, так би мовити, тісну громаду. Місто їх було вузеньке, з єдиною вулицею, що тяглась не більше, як на одну п'яту милі. Жили вони, як на селі, і добре знали кожного із своїх земляків, знали раніш їхніх батьків і матерів, знали, як свої п'ять пальців, усі їхні дрібні сімейні справи. Була в них, звісно, і своя аристократія — старовинні роди м'ясників та пекарів, які по п'ятсот років торгували в тих самих крамничках і вміли розповісти з початку до кінця всю славну історію мосту і всі його химерні легенди. Ці аристократи-вже й говорили відмінною «мостовою» мовою, г думали на особливий «мостовий», лад і брехали широко, не запинаючися, виразно й доладно, як тільки вміли брехати на мосту. Взагалі, населення мосту було темне, вузьколобе й самовдоволене. Люди, що народжувалися на мосту, там і виростали, доживали до старості і, нарешті, вмирали, ні разу не побувавши в іншій частині земної кулі, крім Лондонського мосту. Звичайно, такі люди були певні, що величний, нескінченний похід, який сунув удень і вночі їхньою вулицею, невгамовний шум і галас, іржання, рев, мекання і безупинний тупіт ніг, немов далекий гуркіт грому, — це єдині розкоші світу, і вони самі їхні володарі. Та так воно й було. Принаймні, коли який-небудь король або герой з тріумфом повертався на батьківщину, вони з своїх вікон могли за певну плату показувати цікавим це пишне видовище, бо ні в якому іншому місці урочиста процесія не розгорталася перед очима глядачів такою довгою, прямою, безперервною колоною.
Людям, що народилися й виросли на мосту, життя Десь в іншому місці здавалося нестерпно нудним і пустим. Історія розповідає про одного жителя мосту, який на сімдесят першому році покинув своє гніздо і виїхав на село. Але там він цілі ночі кидався й перевертався в ліжку без сну — так гнітила його глибока сільська тиша. Нарешті, вибившись із сил, він повернувся в старе своє кубло, худий, страшний, наче мара, і засинав спокійно з чарівними снами під колискову пісню плескотливих хвиль, під стукіт і гуркіт Лондонського мосту.
За тих часів, про які ми оповідаємо, міст давав дітям «предметні уроки» з історії Англії, показуючи їм свіжі й гнилі голови славнозвісних злочинців настромлені на залізні прути над його воротами.
Але ми зовсім забули про наших друзів. Гендон жив у невеличкому заїзді на мосту. Коли він з маленьким приятелем підійшов до дверей, хтось поруч грубо крикнув:
— А, ти таки з'явився! Ну, голубе, тепер ти вже від мене не втечеш! От як я зараз потрощу тобі кістки, так удруге вже не будеш десь ганяти, коли тебе чекають.
І Джон Кенті простяг руку, щоб ухопити хлопця. Майлз Гендон заступив йому дорогу.
— Стривай, друже, — сказав він. — Чого це ти розлютувався? Хто тобі цей хлопець?
— Якщо тобі так закортіло сунути носа в чужі справи, то знай, що це мій син.
— Це неправда! — палко вигукнув маленький король.
— Сміло сказано, хлопче, і я тобі вірю, дарма що з розумом у тебе, може, і не все гаразд. Батько він тобі чи ні, я однаково не дам цьому негідникові бити тебе й мучити, раз ти хочеш лишитися зі мною.
— Хочу, хочу, я не знаю його, я ненавиджу його! Краще вмерти, ніж піти з ним.
— Ну, значить, нічого про це й говорити.
— Це ми ще побачимо! — крикнув Джон Кенті й кинувся до хлопця. — Я його силою…
— Геть, паскудо! Якщо ти посмієш доторкнутися до нього, я проштрикну тебе, як гусака, — вигукнув Гендон, хапаючись за шпагу. — Зарубай собі на носі, що я взяв цього хлопця під захист, коли на нього насіла ціла юрма таких негідників, як ти, і мало не вбила його. То невже я покину його тепер, коли йому загрожує ще гірше? Бо батько ти йому чи ні, — а я гадаю, що ти брешеш, — цьому хлопцеві краще було б умерти раптовою смертю, ніж жити з такою звірюкою, як ти. Тож забирайся геть, та швидше, бо я не люблю кидати слова на вітер та й терпінням не можу похвалитися.
Джон Кенті відійшов, бурмочучи загрози та прокльони, і зник у натовпі. А Гендон, розпорядившись унизу, щоб йому подали вечерю, піднявся із своїм опікуванцем до себе на третій поверх. Це була вбога комірчина з благеньким ліжком та рештками старих меблів, тьмяно освітлена двома тоненькими свічками. Маленький король ледве доплівся до ліжка і впав без сил, знемагаючи від голоду і втоми. Він майже цілий день і добру половину ночі (бо була вже третя година ранку) пробув на ногах і нічого не їв. Пробурмотівши: «Будь ласка, розбуди мене, коли накриють на стіл», він поринув у глибокий сон.
В очах Гендона промайнула усмішка, і він промовив сам до себе:
— Маленьке старченя влаштовується в чужій хаті й на чужому ліжку так невимушено й просто, наче в себе вдома. Хоч би сказало «вибачте» або «дозвольте».
