Приватне доручення - Григорій Соломонович Глазов

* * *

До чергового по станції Стопачі підійшов плечистий вохрівець з невеликим потертим чемоданчиком.

— Товаришу черговий, я з пожежної частини ВОХРу. Біля вхідного семафора з боку 17-го роз'їзду полотна накидано сухе сіно. Ви що, від пожежі застраховані, чи що? В такі гарячі дні сіно легко може загорітись.

Черговий байдуже здвигнув плечима.

— А я тут причому? Звертайтесь до шляхового майстра — Коломийчука. Це його справа.

— А де він, цей Коломійцев? — запитав вохрівець.

— Не Коломійцев, а Коломийчук, — поправив його черговий. — Він за товарною конторою. Метрів п'ятсот звідси.

— Та он він іде! — втрутився в їхню розмову якийсь залізничник.

Залізницею, вимахуючи молоточками з довгими ручками, йшло двоє. Вохрівець насунув на лоба картуза і пішов їм назустріч.

— Хто з вас Коломійцев?

Кремезний залізничник у вицвілому картузі глянув з-під брів на вохрівця:

— Я Коломийчук.

Вохрівець довго і суворо почав вичитувати йому про сіно на 17-му роз'їзді. Другий залізничник, потупцявши на місці, вирішив, що розмова з пожежником триватиме довго.

— Так я піду, Степане Федоровичу. — І покрокував з шпали на шпалу, звично постукуючи своїм довгим молоточком по рейках.

Коли вони залишилися удвох, вохрівець сказав:

— Я привіз вам привіт з Ужгорода від Людмили Оникіївни.

Залізничник здивовано звів плечі:

— Щось не знаю такої.

Вохрівець не звернув на це уваги.

— Ходімо до вас у контору. Я мушу заактувати пожежно-небезпечний стан на перегоні.

В конторі нікого не було. Пожежник не поспішаючи замкнув двері на ключ. Коломийчук став біля стіни, глибоко засунув руки в кишені.

— Що вам потрібно? — твердо запитав він.

— Я привіз вам привіт з Ужгорода від Людмили Оникіївни.

— Як вона себе почуває? Чи збирається до мене в гості?

— Ні, їде в Крим.

— Все вірно.

— Що з Яремою?

— Ярему цієї ночі заарештували! — відповів залізничник. Голос його відразу ж охрип. — Ви вчасно встигли. Треба втікати. Негайно. Вони можуть прийти за мною кожної хвилини.

— Звідки ви знаєте про арешт Яреми?

— Мені повідомили, про це точно, — жорстка сказав Коломийчук.

— Скільки у вас тут людей? — запитав «пожежник». Він стояв до нього спиною, читаючи «Бойовий листок», що висів на стіні.

— Нікого. А навіщо вам люди? — в голосі Коломийчука пролунали нотки недовіри. — Мені наказано лише одному вам допомагати. Тут, крім мене, нікого немає. Я сам.

Скоса вохрівець бачив, що Коломийчук не спускає з нього очей. Права рука залізничника була в кишені. Вохрівець посміхнувся і повернувся до Коломийчука обличчям. Збивши картуз на потилицю, він з тією ж посмішкою підійшов до майстра і раптом різким рухом вхопив його за лацкан кітеля, притягнув до себе. Обличчя пожежника стало злим, очі звузились.

— Я бачу, Щур, ти не впізнаєш старих знайомих?

Коломийчук відскочив назад, в його очах майнув жах. Якесь слово повисло на його вустах, але долоня гостя затулила йому рота.

— Я для вас лише «Начальник». Запам'ятайте це, Коломийчук. До вечора перебудьте у своїх. Нехай люди будуть напоготові. Зустрінемося в поїзді Стопачі — Вишгород, в Тамбурі сьомого з голови вагону. Переодягніться і намагайтесь поменше тут на очі потрапляти. Де у вас рація?

— Вдома, в підвалі.

— Туди більше не повертайтесь. Ключ від хати дайте мені.

Коломийчук понишпорив по кишенях і дістав в'язку ключів.

— Ось цей мідний — від дверей. Підвал — за піччю.

Перед тим, як піти, вохрівець запитав:

— Хто тут начальник лінійного пункту міліції?

— Був старший лейтенант Щукін, а тепер новий — капітан Нікольський.

— Отже, до вечора.

* * *

В Стопачах дільничний міліціонер відразу ж пішов на ринок шукати Кравчиху. Карпенко лишився чекати на нього в міліції.

Марина Кравчук — з такими ж чорними циганськими очима, як і в дочки, — була рухливою і дуже балакучою жінкою.

Не встиг Карпенко привітатися з нею і запропонувати стілець, як зона затараторила.

— Товаришу начальник, за що ж це мене, наче злодійку, до міліції крізь увесь райцентр повели? Я лише своїми продуктами торгую. Я на це повне право маю. Це все Михаська до мене чіпляється, тобто вибачте, Михайло Оленяк, наш дільничний. Сердитий на мою дочку, що й знатися з ним не хоче.

Карпенко над силу зупинив потік виправдовувань. В сірих очах його застрибали блищики. «Ну й балабонка!» подумав він..

— Це ми все перевіримо, громадянко Кравчук. Краще розкажіть, як ви крадений ліс у Яреми купуєте.

Кравчук аж сплеснула пухкими долонями.

— Боже мій І Та хто вам, товаришу начальник, набрехав таке? Ані дрючка я не брала у Ромки! Він лише місяць як в Клуші працюй. А навіщо ж літом дрова? Моя дочка, слава богу, з колгоспної лісосіки хмизу на всю зиму отримує.

— За віщо ж ви платили сьогодні гроші дружині лісника?

— Я їй? То вона мені 25 карбованців дала!

— За віщо?

— Вона була мені винна… — схаменулась Кравчук. — Масло в мене купувала.

— Брехня! Кому ви передали ці гроші? — суворо запитав Карпенко.

Кравчук засовалась на стільці.

— Я, товаришу начальник, нічого не знаю, — плаксиво почала вона. — То Ромка Ярема мене просив передавати його гроші залізничникові.

Жінка розповідала, збиваючись, схлипуючи.

Та незабаром Карпенкові дещо вдалося розібрати.

Роман Ярема був Кравчисі далеким родичем. Перебравшись в Клуш з Стопачів, він став часто бувати в Марини. Дізнавшись, що більшість він одного разу попросив її передати залізничному майстрові станції Стопачі Коломийчуку 100 карбованців. З цього й повелося. Одного разу вона передала сто, двічі — по п'ятдесят, а сьогодні — 25 карбованців Бувши сама не зовсім чесною в своїх «торговельних операціях», Кравчиха запідозрила Ярему й Коломийчука в тому, що вони спекулюють державним лісом. Одного разу вона спробувала передати Коломийчукові не 100, а 95 карбованців. Коломийчук порахував гроші і так глянув на неї, що їй «аж зимно стало». Разом з тим, той же Коломийчук, який був, за визначенням Кравчихи, «начальником по рейках та шпалах від Стопачів аж до Клуша», недавно подарував їй цілісінький віз свіжого сіна скошеного в смузі залізниці.

Тепер підполковник Карпенко вже не мав сумніву, що гроші були своєрідним кодом, зміст якого змінювався залежно від сум, які передавалися. Напрошувався висновок, що 25 карбованців — сигнал про арешт. Карпенко занепокоївся. Гроші були передані дві години тому. Треба негайно брати Коломийчука.

Та люди, що пішли на залізницю, повернулися з порожніми руками: Коломийчук зник.

Вдалося встановити, що останній раз Коломийчука бачив черговий по станції. Він і повідомив, що перед цим залізничного майстра питав якийсь пожежник з загону ВОХР.