Експансія-I - Юліан Семенов

Роумен не міг відповісти Штірліцу; в нього просто язик не повертався сказати правду, бо ця «цілком секретна інформація» надійшла йому від Роберта Макайра з Відділу розвідки державного департаменту, коли він повідомив туди про свій намір використати «доктора Брунна» для роботи по виявленню нацистського підпілля на півдні Латиноамериканського континенту.

— Відвезіть мене додому, — сказав Роумен, піднявшись з лавки. — Ляжу спати. Дуже хочу спати.

… Повернувшись додому, він не ліг спати, а, прийнявши душ, поїхав на конспіративну квартиру, де його вже майже годину чекав Еронімо.

КРІСТІНА КРІСТІАНСЕН І

У Севілью вона приїхала ввечері, коли величезні низькі зорі зайнялися на небі, що здавалося лискучим, як метал, — таке воно було чорне. Райдужні, хисткі, біло-голубі кола круг жовтого місяця, на якому напрочуд химерно повторювалися обриси океанів та континентів землі, здавалися таємничими істотами, схожими на глибинних жителів моря.

На автобусній станції, як і сказав Кемп, вона зразу сіла в таксі, попросила відвезти її в готель «Мадрід», найняла там двомісний номер (плата така ж, як і за одномісний, відвідувачів немає, осінь, здали б і за півціни, коли поторгуватись), подзвонила Роумену, назвала йому свій номер, сказала, що на нижній полиці холодильника лежить чудове м'ясо, підсмажене у часниковому соусі; дуже сумую, я тут не витримаю три дні, ну її к чорту, цю Севілью; вийшла на вулицю, сіла в друге таксі, а не в перше, і попросила шофера відвезти її в старе місто. Там на вулицях було повнісінько гулящого люду, видно як удень, багато екіпажів, коні були вифранчені, немов жінки.

Вона перевірилась, зайшла в перше-ліпше кафе, набрала той номер, що їй Кемп продиктував під час їхньої короткої зустрічі в автобусі, і запросила до телефону сеньйора Бласа.

— Де ви? — спитав Блас, не відповівши на привітання; голос його був низький, владний; по-німецьки розмовляв з жахливим акцентом. — Я до вас під'їду. Назвіть кафе, звідки дзвоните.

— «Карденас», — сказала Кріста. — Кафе називають «Карденас».

— Такого в місті немає, — різко сказав Блас.

— Зараз я збігаю нагору, уточню, ви зачекайте біля телефону.

— Де це кафе?

— На дуже красивій маленькій вуличці.

— Надзвичайно точна адреса, — посміхнувся Блас— Добре, подивіться, я почекаю.

Кріста вибігла на вулицю; кафе, звичайно, називалося «Ріо-Фріо»[57], а трохи нижче було великими літерами написано «Каса Карденас»[58]; нічого не вдієш, Карденас хотів наголосити, що «холодна річка» належить саме йому і нікому іншому.

Коли жінка повернулася до телефону, місце її вже зайняли; кремезний чоловік у чорному костюмі, що облягав його тіло так, немов він був танцівник, томно кадрив невидиму співрозмовницю, обіцяючи їй неймовірний вечір, коли легкі і п'янливі, як молоде вино, «струмені Зори піднімуть її до небес». Співрозмовниця, мабуть, відмовлялася підніматися, а танцюрист обіцяв їй ще щось приємніше, показуючи Крістіні на пальцях, що, мовляв, зараз, ще одна хвилинка — і все буде гаразд.

Але розмовляв не хвилинку, а добрих п'ять.

Коли Крістіна передзвонила, Блас сказав:

— Ви, очевидно, вперше в Іспанії? Залишили б сумочку біля трубки, у нас не крадуть… Люди зрозуміли б, що ви повернетесь, а не забули покласти трубку на важіль — у нас це часто буває, ми неуважні…

Він вислухав адресу, здивувався, що Карденас поставив своє ім'я на вивіску, старіє, хвороба честолюбства з роками прогресує, і пообіцяв бути в «Ріо-Фріо» через півгодини.

— Замовте собі вина, скажіть, щоб принесли «вино де каса», у Карденаса чудові виноградники на узбережжі. Ви моя гостя, так що замовляйте все, що захочете.

… Як і заведено в Іспанії, він запізнився на двадцять хвилин.

— Ви повинні мені пробачити, — похмуро сказав Блас, хватко обнімаючи жінку своїми холодними очима; погляд його був відверто оцінюючий, безсоромний, — як і всі нації, що не мають справжньої індустрії, ми погано орієнтуємося в часі. Американці найточніші люди, бо виплавляють найбільше в світі чавуну; коли робітник заґавиться біля домни, це загрожує йому бути розтопленим у киплячому металі, дуже боляче. Навіть якщо він і врятується, його проженуть з роботи, і він не зможе жити так, як жив раніше — з холодильником та автомашиною. А нам нічого не загрожує… Якщо виженуть з роботи — як жив іспанець у злиднях, так і житиме. Навіщо ж поспішати? Бачите, я самоїд… Як вино?

— О, воно справді чудове.

— Ви голодні?

— Дуже.

— Прекрасно, — сказав Блас. — Мене просили показати вам місто, я згоден бути вашим гідом. Зараз я замовлю столик у «Лас пачолас», там дають справжню андалузьку їжу.

Він пружно встав і пішов униз, до телефону.

Все-таки Пол, подумала Кріста, зовсім не думає про те, як він виглядає; він завжди однаковий, такий, як насправді; інші ж чоловіки хочуть показати себе. Вважають, що жінки схильні до гри; це неправильно, саме чоловіки найбільше думають про те, яке враження вони справляють.

… На початку сорок третього в Осло привезли фільми про природу Німеччини; на відміну від художніх картин, ці кінострічки були привабливо-правдиві, зняті зі смаком і тому збирали досить велику аудиторію, — на фашистські бойовики люди не ходили, бо там усі вороги були потворами, зате кожен німець — богом, а кому до душі пропаганда?

Кріста найдужче запам'ятала один фільм: оператор поставив камеру на великій галявині і зняв весняний зліт тетеруків; чорно-червоні красені билися один з одним, розпушивши хвости, бились відчайдушно, стинаючись по-лебединому вигнутими грудьми, а тетерки спостерігали за цим турніром любові, походжали собі по галявині, немов усе, що тут відбувалося, їх зовсім не стосувалось.

Вона запам'ятала цей фільм так добре ще й тому, що саме в цей час німецький офіцер, який поселився в сусідньому з ними будинку, почав посилати їй квіти. Звідки він діставав квіти в листопаді у затемненому Осло, де тоді вже ввели комендантську годину, вона не могла зрозуміти, але їй було це приємно, хоч батько якось з огидою здивовано зауважив:

— Приймати подарунки від окупанта?

А другий офіцер — він займав перший поверх у тому ж будинку, хазяї втекли до Англії, — присилав їй шоколад; щосуботи приходив його денщик і передавав старенькій фру Есперсен, що жила в їхній сім'ї уже двадцять років, красиву коробку з пречудовими цукерками, особливо смачна була начинка, вино й вишні.

Потім у тому ж котеджі поселився третій німець; він спеціалізувався на книжках — раз на тиждень присилав томик поезії або ж альбом з фотографіями різних регіонів Німеччини.

Саме він запросив Крісту в кіно, якраз на той самий фільм про бій тетеруків;