Вершник без голови - Майн Рід

— Як, сеньйоре? — здивовано вигукнула Ісідора. — Ви хочете обміняти свого прекрасного американця на мексиканського мустанга? Це надто щедра пропозиція, а скоріше просто жарт. Чи ви знаєте, що в нас на Ріо-Гранде за одного американського коня дають три, а часом і шість мустангів?

Колхаун це добре знав, але знав і те, що Ісідорин мустанг переважить для нього цілу стайню таких коней, як той, що був під ним. Він на власні очі бачив, який то прудкий кінь, та й не раз чув про це від інших. Саме такий був йому потрібен, і він віддав би за нього не тільки свого «прекрасного американця», а й приплатив би на додачу повну ціну того мустанга.

На його щастя, мексиканка й не подумала правити зайвого. Хоч вона добре зналася на конях і кінних торгах, проте гендлярської жилки не мала. У коралях, чи, точніше, на пасовищах, її батька було тисяч п'ять мустангів — то чого б їй відмовляти людині в такій дріб'язковій послузі, нехай і людині незнайомій чи, може, навіть ворогові?

Вона й не відмовила.

— Якщо ви не жартуєте, сеньйоре, — сказала вона, — то я згодна.

— Я не жартую, сеньйорито.

— Тоді він ваш! — мовила Ісідора, зіскочивши з сідла й беручись розстібати попругу. — Сідлами нам помінятись не можна — ваше для мене завелике.

Колхаун так зрадів, що йому аж слів забракло. Він мовчки кинувся допомагати їй знімати сідло, а тоді швидко зняв своє.

Не минуло й п'яти хвилин, як обмін було закінчено. Сідла та вуздечки лишилися за попередніми власниками.

Ісідорі вся та міньба здавалася чимось кумедним. Поки вони мінялися, вона насилу стримувала сміх.

Колхаун поставився до цього цілком поважно. Він ні на мить не забував про свою мету — вона була для нього над усе.

Вони роз'їхалися без зайвих слів — тільки коротко попрощалися. Ісідора рушила далі на «американцеві», а відставний капітан поїхав до Каса-дель-Корво на сірому мустангу.

Розділ LXXIX

НЕВТОМНИЙ СЛІДОПИТ

Зеб невдовзі повернувся туди, де залишив на припоні свою кобилу. Та хаща була йому добре знайома, і назад він ішов навпростець, не там, де пробирався покалічений мустангер.

Повернувшись, він рушив далі по сліду зламаної підкови, анітрохи не сумніваючись, що той слід виведе не куди-інде, як до Каса-дель-Корво.

Слід ішов уподовж дороги, що вела від переправи через Ріо-Гранде до форту Індж і була з півмилі завширшки — це не диво для Техасу, де кожен вершник їде собі власною стежкою, тримаючись лише загального напрямку.

Краєм отієї дороги й біг кінь із зламаною підковою. Та до форту Індж його слід не доходив, а за чотири-п'ять миль круто повертав у напрямі плантації Пойндекстера.

Зеб був такий певний цього, що майже не дивився на землю і швидко простував уперед, так наче керувався дороговказами. Він давно вже не йшов тим слідом пішки. Хоч старий мисливець і не полюбляв «тієї трясовиці», як він називав верхову їзду, проте цього разу волів закінчити свою подорож у сідлі, бо довге ходіння по прерії і хащах таки добре притомило його. Лише час від часу він кидав побіжний погляд на землю — не так допевнитися, що він і далі їде слідом зламаної підкови, як побачити, чи не покаже той слід чогось нового, окрім самого напрямку.

Траплялися місця, де земля в прерії.була така висохла й затверділа, що на ній не лишилося взагалі ніяких слідів. Звичайний подорожній міг би подумати, що він проїжджає там перший. Але Зеб Стамп був не з таких і хоч не скрізь міг розглядіти відбитки копит, зате точно, мало не до дюйма, знав, де вони покажуться далі, на м'якішому дернику. А коли часом і відхилявся трохи вбік, то одразу ж круто повертав і знову виходив на слід.

Отак, трохи недбало, але весь час пильнуючи краєм ока, мисливець доїхав майже до межі плантації Пойндекстера. Над верхівками акацій уже виднівся зубчастий парапет гасієнди, коли раптом Зеб побачив на дорозі щось таке, що всю його недбалість наче вітром здуло. Він миттю зіскочив з сідла, закинув поводи кобилі на шию і, швидко випередивши її, пішов по сліду пішки. Кобила, не спиняючись, сумирно поплентала за ним, неначе давно вже звикла до господаревих химер.

Недосвідчене око навряд чи добачило б, що спричинилося до такої раптової переміни. Земля в тому місці була тверда, і, здавалося, по ній не ступала ні людина, ні кінь. Зрозуміти, в чому річ, можна було тільки із Зебових слів, коли він злазив з сідла.

— Свіжий слід… Це він вертався додому, — повагом мовив мисливець і неквапливо побрів уперед.

Невдовзі слід привів його в чагарі, і там Зеб зненацька зупинився, так наче колючі кущі раптом зімкнулись перед ним непроникною стіною.

Та це було, звісно, не так. Перед ним, як і раніш, лежала відкрита стежка, навіть занадто відкрита. Саме це й змусило мисливця пристати.

Попереду та стежка збігала у видолинок, де проходило річище невеличкого струмка, тепер майже пересохлого — лише подекуди видно було поодинокі калюжі стоячої води. По мулистому дну тупцяв якийсь чоловік, тримаючи за повід коня.

У поведінці коня не було нічого дивного — він просто йшов туди, куди його вели. А от що робив той чоловік? Його поведінка була таки дивна і, мабуть, неабияк спантеличила б невтаємниченого спостерігача.

Та Зеба Стампа вона не спантеличила — хіба що в найпершу мить трохи. Він майже одразу здогадався, що означає те дивне тупцяння, і пробурмотів сам до себе:

— Затоптує слід зламаної підкови… Марна річ, містере Касе Колхауне, геть марна. Мене так просто не обдурите. Натомість лишилися сліди ваших ніг, і побий мене грім, як я не дійду цими слідами хоч до самого пекла!

Поки мисливець промовляв останні слова, той, до кого вони були звернені, скінчив замітати сліди, знову скочив у сідло й поїхав далі.

Зеб подався далі пішки й видимо не мав наміру стежити за ним. Та не мав і потреби. Жоден мисливський собака, ідучи свіжим слідом звіра, не міг би бути певніший, що заскочить свою здобич, ніж був тепер певен цього Зеб Стамп. Ніяке заплутування слідів, ніякі хитрощі й викрути вже не врятували б Колхауна. Мисливець простував спокійно, не збираючись більше спинятися, аж поки не вийде на відкрите місце, звідки видно буде гасіенду. І не його вина, що цей намір не справдився. Хто ж бо міг передбачити таку несподівану заваду, як зустріч Кассія