Вибрані твори. Том перший - Леонід Михайлович Тендюк

— Непогано, колего! Одначе — багато експресії й емоцій. Ну, подумайте самі, навіщо в діловому документі зазначати: «БОЖЕ, ЯКІ гарні рибки! Вони нагадують метеликів над ромашковим лугом». Або оце: «Галузка шестипроменевого корала, ніби Наталчина коса…» Це щось дуже особисте, товаришу Гайовий! І для науки, слово честі, не має інтересу.

Дісталося мені й за милі жіночі голівки — знову-таки Наташин профіль і анфас, — якими я обмережив поля свого підводного зошита.

— Пушкін теж любив малювати на полях чернеток жіночі голівки, — хотів було виправдатись я.

— Так, малював. Але ж то Пушкін — геніальний поет, а ви, колего, лише спостережник, крім того, науковий, — уточнив Гліб Семенович.

Критику доведеться врахувати. А поки що ось кілька уривків із того «наукового» документа.

«…Ох, не можу! — записав я. — Потримайте мене за талію. Все — ніби сон, мовби казка. Ця синя-синя вода, ця бездонна глибочінь. Шик-модерн, люкс-торпеда!

Заєць каже, що перша підводна мандрівка завжди так вражає. Альфред чимало спускався на дно, тому знає, що до чого. Розумний, босило, аж страшно!

Наш гостроязикий Окань зауважив: Заєць, мовляв, надзвичайно розумний, але на диво бездарний. Чи так це, я до пуття не розібрався. Поживемо — побачимо.

Згадався мені чомусь — і де? — під водою — Кукса, який теж просився в екіпаж батискафа. Між іншим, Сашко виявився непостійним: до кінця не зміг витримати характеру. Вчора він послав Моніці радіограму: «Котьку, я тебе хотів зробити морською царівною, і через це мені влетіло по зав'язку. Безмежно твій О. Кук».

…Підводний апарат іде повільно. Та якби він навіть мчав, то й тоді б я повинен був устигнути все, що побачу, записати в щоденник.

Мої спостереження, зазначив Антрекот, проводжаючи нас у глибини, чого доброго — стануть епохальним відкриттям у науці. Звичайно, більше треба писати про риб та медуз, ніж про наших Ромео й Джульєтту — Моніку й Куксу.

Риби тут, хоч як це дивно, багато. Але вся вона — чим не привиди, вихідці з того світу! — скарлючена, непропорціональна. То голова велика, то хвіст або тулуб, як чорна блискавка, звивається зигзагами; на спині, замість плавців, довжелезні відростки-антени.

Риба аніскілечки не боїться нашого апарата, наближається до нього впритул, антенами торкається металевого корпусу. І знову неквапно відпливає, спрямовуючи антени врізнобіч, ніби до чогось прислухається та щось нечутне вловлює в цьому безмовному океані.

Час від часу Кім бере пеленг — орієнтується по підводних акустичних маяках, один з яких на дні долини і два на схилах розверзлих вулканічних кратерів. Місцезнаходження наше уточнюють і на «Садку», передаючи потім координати на батискаф. А все ж (на великих глибинах теж струмують течії) нас зносить убік, на південний схід від наміченої цілі. І тому пілот загальмовує спуск. Батискаф рухається по горизонталі, аж поки знову не опиняється над потрібною ділянкою дна.

Пункт, куди ми повинні прийти, — широке, майже квадратне — два кілометри в довжину і стільки ж ушир — плато. Лежить воно на глибині трьох тисяч метрів.

Що ми про нього знаємо? По-перше, це рифтова долина з крутими, прямовисними схилами, які ведуть у глибоченну прірву. Плато, розтинаючи навпіл гірський підводний кряж, який на сотні кілометрів тягнеться з півдня на північ, оточене «вогненним кільцем» діючих вулканів.

Умовно його назвали палубою «Садка», бо формою воно справді схоже на палубу — таке ж, як і наша Дерібасівська, нешироке, затиснуте обіруч бортами скель.

Ось, власне, і все про землю, з якою намагаємось стрітися віч-на-віч. Портрет її — на планшеті в кожного з нас.

Перед тим як батискаф пішов у глибини, і «Садко» й «Кашалот» вивчали рельєф плато. Гори-вулкани, долини, по яких, мов шрами, глибокі щілини. Гідролокатор та ехолот чіткіше й чіткіше вимальовують тепер риси цього загадкового, вилицюватого «обличчя».

Я вдивляюся в освітлену прожектором доріжку, але нічого не бачу: течії зникли, вода спокійна й прозора.

— Глибина дві тисячі метрів, — доповідає Данило, зиркнувши на стрічку ехолота, по якій вістря самописця креслить безперервні зубчаті лінії.

— А що показує гідролокатор?

Кім глянув на екран. Схожий на секундну стрілку промінець квапливо обводив коло за колом.

— Ніби все гаразд, — озвався командир. — Місце посадки — скеляста приступка на зовнішньому боці вулкана, ліворуч від маяка № 3 — під нами.

До зустрічі з дном лишалося менше години.

Мені не терпілося швидше побачити таємничу землю. Я хвилювався. Раз у раз зиркав в ілюмінатор, де, крім розпанаханої лезом прожектора водяної ночі, не було нічого; підходив до Данила, цікавився, чи скоро прибудемо на місце.

Така нетерплячка охоплює і на землі, коли наближаємось до довгожданної станції та намагаємось прискорити плин часу, який, ніби навмисне, — і довгі зупинки, й поїзд стишує хід — загальмовується й уповільнюється.

А ще зараз серце моє переповнювалось радістю: спливуть лічені хвилини, і ми першими побачимо покрите багатокілометровою товщею води обличчя Землі. Першими, бо тут ще ніхто ніколи не спускався на таку глибину.

Людина здавна, подумав я, прагнула підкорити океанську пучину. Мені розповідали Юрко Ступа й Альфред Заєць, та я й сам читав, що навіть великий завойовник Александр Македонський — ой, коли це було! — у дивовижній скляній кулі опускався на дно Середземного моря.

Геніальний мислитель Леонардо да Вінчі теж виношував думку проникнути в морські глибини: з тієї далекої пори до нас дійшли накреслені його рукою ескізи ластів і трубок для дихання під водою.

— Жак-Ів Кусто з інженером Емілем Ганьяном уже в наш час, точніше — тисяча дев'ятсот сорок третього року винайшли акваланг, що відкрив людині підводний світ. З'явилися глибоководні батискафи, пірнаючі блюдця, навіть підводні будинки, в яких тривалий час можна жити і працювати. Але якщо кинути погляд у минуле, — сказав