Слідопит, або Суходільне море - Джеймс Фенімор Купер
— Ні, тату, мабуть, мій час теж прийшов!— вигукнула Мейбл, якій здавалося, що краще й самій померти в цю мить.— Адже надіятися на врятування я не можу, і було б краще, якби Слідопит залишив нас тут, а сам повернувся з сумними вістями до залоги, доки ще не пізно.
— Мейбл Дангем! — з докором промовив Слідопит, ніжно взявши, однак, її за руку.— Я не заслужив цього! Знаю, що я неосвічений, неотесаний і недоладний...
— Слідопите!
— Гаразд... Гаразд... Забудемо це. Ви не мали того на оці; ви не могли так подумати. Вести зараз балачки про втечу — марна річ, тому що. сержанта не можна зрушувати з місця; а блокгауз треба вдержати за всяку ціну. Може, Ланді якось довідається про наше лихо й пришле нам допомогу і ми ще вирвемося з облоги.
— Слідопите, і ти, Мейбл!..— промовив сержант, пересилюючи страшний біль так, що в нього аж холодний піт повиступав на обличчі.— Підійдіть обоє до мене. Сподіваюся, ви порозумілися між собою?
— Тату, не кажіть нічого про це... Все буде так, як ви бажаєте!
— Слава богу! Дай мені свою руку, Мейбл!.. Ось, бери її, Слідопите!.. Я не можу віддати тобі по-іншому за таких умов свою дочку. Вірю, що ти їй будеш добрим чоловіком. Не відкладайте одруження через мою смерть. Десь наприкінці осені приїде до форту священик, і хай він вас одразу й повінчає. Мій шуряк, якщо він ще живий, захоче, мабуть, повернутися на свій корабель, і тоді за бідну дитину нікому буде й заступитися. Мейбл, твій чоловік був моїм другом, а це буде, сподіваюся, хоч якоюсь утіхою для тебе...
— Звірся на мене, сержанте,— докинув Слідопит.— Доручи це діло повністю мені, і, можеш не сумніватися, я виконаю все, як твою останню волю. Повір, усе буде зроблено так, як треба.
— Я цілком... цілком у всьому покладаюся па тебе, мій вірний друже, й уповноважую тебе в усьому діяти так, як діяв би я... Мейбл, дочко моя... подай мені води... ти ніколи не будеш жалкувати за цю ніч. Благословляю тебе, донечко моя... Хай благословить тебе і хай заступиться за тебе Всевишній!
Батькова ніжність невимовно схвилювала щиросерду дівчину, і в ту мить їй здавалося, що її майбутній шлюб з мисливцем скріплений такою урочистістю, святішою за яку не могла бути й церковна церемонія. Одначе на серці в Мейбл було так тяжко, ніби на ньому лежав камінь, і їй здавалося, що смерть була б для неї великим щастям. По тому настала недовга пауза, після якої сержант уривчастими фразами коротко розповів про все, що відбулося після того, як він розлучився із Слідопитом та делаваром. Знявся, мовляв, сприятливий вітер, і замість того, щоб ночувати десь на острові, як було спочатку домовлено, він вирішив не зупинятися і ще звечора прибути на пост. Сержант був певен, що він підплив би й висадився непомітно, а отже якоюсь мірою уникнув би цього лиха, коли б не мілина неподалік одного з сусідніх островів, де, як видно, гамір солдатів, що сходили з човна, попередив ворога про їхнє наближення, давши йому можливість приготуватися до нищівної зустрічі. Висадилися ж вони, нічогісінько не підозрюючи, хоча були дещо й здивовані відсутністю вартового: до того ж вони залишили зброю в човнах, щоб передовсім знести на сухе ранці й провіант. Вогонь по них було відкрито з такої близької відстані, що, незважаючи на темряву, кожен постріл влучив у ціль. Всі солдати були скошені кулями; щоправда, двоє чи троє з них згодом повставали й кудись зникли, четверо ж чи п’ятеро були забиті на місці або, в кожному разі, померли через кілька хвилин від ран. Проте індіяни, всупереч звичаєві, чомусь не кинулися здирати скальпів з мертвих. Сам сержант упав разом з усіма й почув голос Мейбл, коли вона вибігла з блокгауза. її несамовитий крик розбуркав у ньому батьківські почуття, котрі й надали йому сил приповзти аж до блокгауза, де він ще якось підвівся й зіперся на двері у той спосіб, про який була вже мова.
Після того як було зроблено це просте повідомлення, сержант настільки знесилився, що йому потрібен був спокій, і Мейбл та Слідопит, виконуючи найменші бажання пораненого, деякий час не насмілювалися заговорити. Слідопит скористався цією нагодою, щоб перевірити з бійниць та з даху, що діється надворі, а також оглянути рушниці, яких стояло в приміщенні з добрий десяток, тому що солдати брали з собою в експедицію одні мушкети. Мейбл увесь цей час не відходила від батька ні на мить, а коли він почав дихати, ніби заснувши, вона схилилася на коліна й стала молитися.
З півгодини в блокгаузі панувала глибока моторошна тиша, тільки вряди-годи шарудіння Слідопитових мокасинів долітало згори та ще інколи стукав приклад об підлогу, коли розвідник перевіряв, як заряджені рушниці та в якому стані їхні запали. Окрім цих звуків у напівмороці блокгауза було чути лише тяжке дихання пораненого. Мейбл до болю хотілося ще побалакати з батьком, якого невдовзі мала втратити навіки, але вона не насмілювалася заговорити, вважаючи, що він спить. Проте Дангем зовсім не спав; він перебував у тому стані, коли білий світ раптом втрачає для людини всі свої приваби, спокуси та свою силу, а невідоме майбутнє постає перед нею в усій своїй загадковості, неосяжності, з усіма своїми одкровеннями.
Як на вояка, він був людиною високоморальною, проте мало коли задумувався над смертю, і якби в цю мить навколо нього клекотів бій, він, можливо, так і помер би в бойовому чаду. А тут, у мертвій тиші майже безлюдного блокгауза, без грому бойовиська та войовничих кличів, які штучно підтримали б високий дух, без п’янких сподівань па перемогу, все раптом постало в своєму звичайному світлі, й він тверезо зважив своє теперішнє становище. В цю мить сержант усе віддав би за душевну розраду, одначе він не знав, у кого її шукати. Він подумав був про Слідопита, проте не довіряв його обізнаності. Подумав про Мейбл, але шукати духовної підмоги в своєї рідної дитини здавалося йому протиприродним. Отоді саме він і відчув усю відповідальність батька перед своєю дитиною і збагнув, що не викопав свого обов’язку, передавши в чужі руки опікування своєю сиріткою. Доки йому в голові роїлися ці думки, Мейбл, яка тривожно ловила кожну зміну в диханні батька, раптом почула обережний стукіт у двері. Гадаючи, що то, певне,
