Селище на озері - Сергій Вікторович Покровський

— Лежи, Ондо, і не бійся. Нічого не бійся! Ти добре замислила. Про старого Мандру треба піклуватися. Він звик до тебе. Нудно йому буде без тебе.

Повернувся Курбу з оленячою шкурою і довгим білим ременем з лосячої шкіри.

Піжму, тихо примовляючи, накрив Онду шкурою.

— Не бійся, Ондо, все буде добре! Нічого не бійся.

Курбу зробив з ременя зашморг і подав батькові.

Піжму не кваплячись нахилився, підняв край шкури, накинув Онді на шию зашморг і знову накрив її. Один кінець ременя подав Курбу, другий — старшому синові, такому ж кремезному, як і менший.

Сини стали обабіч старої і чекали.

— Ну! — гукнув Піжму, і обидва здоровані щосили потягли за кінці ременя.

Онда забилася, задригала ногами.

Піжму підступив з кам'яною палицею в руках і намацав голову старої. Чоловіки, діди, жінки та діти, затамувавши подих, стежили за ним. Дехто нахилив голову, заплющив очі. Піжму поволі підняв свою страшну палицю і, розмахнувшись, ударив Онду по тім'ї.

Велетенське багаття біля могили палахкотіло вогнем. Жителі Ку-Піо-Су справляли прощальну тризну. Поминки тривали вже третій день. Все острівне населення юрмилося довкола могили.

Час від часу люди купками переходили через місток, щоб набрати в лісі дров. Вони приносили в'язки на плечах або тягли на довгих полозках, загнутих спереду, неначе лижви, і скріплених між собою, як у санях.

Чоловіки ловили рибу й одразу ж пекли її на жару і половину кидали у вогонь або в бік могили, примовляючи:

— Бери, Мандру! Їж на здоров'я. Їж і ти, Ондо. Вам далека путь. Треба набиратися сили.

Іноді з'їдали всю рибу, а в полум'я кидали голову, кажучи:

— Ти був у нас голова. Візьми собі голову, Мандру! Їж, вона солодка.— Потім кидали хвіст і примовляли: — Ти була йому за хвіст, Ондо. Куди голова, туди й хвіст!

Могилу на цей час уже прикрили хмизом і засипали піском. Але один кут лишався неприкритим. Через цей отвір клали їжу небіжчикам. Отвір лишили ще й для того, щоб душі померлих могли вилітати вночі і повертатися назад у свою підземну домівку. Дітлахи підповзали до могили і з цікавістю зазирали всередину.

На третій день з отвору почало відгонити солодкуватим і терпким духом тління. Це означало, що душі покійників остаточно відділилися од тіла.

Тоді отвір заткнули травою, переплетеною з колючими гілками шипшини. Дихання покійника може ще проникати з могили. Але якщо сам небіжчик спробує вилізти, він наткнеться на колючки й зупиниться. Нема чого мерцям тинятися й лякати живих.

Кожен поминальний день починався співом Ходжі. Щойно сходило сонце — одразу ж чувся глухий рокіт бубна. На розстеленій поблизу могили шкурі сліпець заводив свою монотонну музику. Спершу бубон звучав голосно, потім усе тихше й тихше та раптом починав гриміти з новою силою. Після третього затихання народжувалися звуки пісні. Мелодія складалася з однієї або двох музичних фраз. Вони раз у раз повторювались, але з різними словами.

Мелодійною мовою розповідав співець про довге життя, про пригоди ватажка мисливців. Усе, що будь-коли розповідалося в селищі про славетні подвиги Мандру, сліпець зберігав у своїй надзвичайній пам'яті. Мимоволі буйна уява Ходжі домальовувала нові й нові подробиці. Справжні подвиги — боротьба з диким вепром, двобій з бурим ведмедем, якого Мандру запоров дубовою рогатиною, перемога над шаленим лосем — перепліталися з легендами про сни Мандру, які він розповідав близьким. Їх було багато, і пісень про них вистачило на всі три доби поминок.

Коли стомленому співцеві приносили їсти й пити, пісня втихала. Та після обіднього перепочинку повістування про сни Мандру відновлювалися й тривали до вечора. Займалися зорі на небі, нічні тіні виповзали з-поміж кущів і дерев, над водою стелився туман. Співець схиляв на груди стомлену голову й засинав над своїм бубном.

Так було на перший і на другий поминальний день. Так минув і третій день. Сонце вже схилилося до землі, а Ходжа все співав про подвиги Мандру.

Раптом Текту закричав, показуючи на озеро.

— Уомі їде! Уомі!..

Всі, хто сидів довкола багаття, схопилися й почали вдивлятися в той бік, куди показував Текту.

З-під стрімкого берега до острова повертав вузенький човен. На кормі з жердиною в руках манячіла струнка постать Уомі...

Того вечора, коли Кунья і Ная принесли вість про підступні наміри Піжму, Уомі вкладався спати пізніше за всіх домашніх. Сон утік від нього. Думка про те, що йому знову загрожує небезпека, не давала заснути.

Уомі ворочався з боку на бік і замислено стежив крізь відкритий димовий отвір за світлячками зірок. Раптом чиясь лагідна рука лягла йому на чоло. Біля нього стояла Гунда.

— Мамо,— прошепотів він,— чому не спиш?

— Уомі не спить, і Гундин сон пропав,— відповіла мати. Вона тихо гладила його по голові.— Ная мені все розповіла.

Уомі взяв її маленьку руку.

— Тікаймо,— сказала Гунда.— Тікаймо далеко! Щоб вони не знайшли нас.

Уомі спустив ноги додолу.

— Тікаймо,— шепотіла Гунда.— Ходімо до самого Дабу. Він захистить. Він навчить. У нього дізнаємося, що робити.

— Ходімо!—згодився Уомі.— І нехай ніхто не знає куди.

Він ще раз озирнувся: всі міцно спали.

— Виходь, мамо! Я за тобою...

Навпомацки зібрав він свою зброю, похідне спорядження і, крадучись, вибрався з хижі.

Мати взяла його за руку.

Крайнебо вже зарожевіло. Уомі помітив, як сяяли материні очі.

— Швидше, швидше! — шепотіла Гунда.

І вони, не гаючись, подалися до човнів. Містки, що єднали острівець з берегом, були розібрані, щоб ніякий чужинець не міг проникнути в селище.

І Гунда, й