Оріноко - Аркадій Фідлер

Рослинність зустрічалася нам здебільшого убога, властива для місцевості з сухим кліматом. Дерев мало, росли переважно колючі кущі, які немилосердно дряпали нам шкіру. Доброго звіра — ані сліду. Серед небагатьох птахів я даремно намагався побачити папуг, моїх милих друзів на безлюдному острові. Тільки величезні орли-стерв'ятники зграями кружляли над горами. І мимоволі спадало на думку: якої поживи виглядають ці хижаки тут, у безлюдних краях, якщо не нас, людей?

Тільки раз серед чорних птахів з'явився якийсь рідкісний орел, зовсім не такий, як інші, з дуже яскравим пір'ям. У нього була біла, як сніг, шия і червона голова. Індійці уважно стежили за його польотом, радісно вітаючи орла, адже це був герой багатьох їх міфів і легенд, птах, що вважався, як розповів мені Арнак, прабатьком і найголовнішим вождем усіх інших орлів.

Світанок наступного дня застав нас уже в поході. Вийшовши з гір і минувши передгір'я, ми побачили широкий, буйний, порослий високою травою, немовби вкритий хвилями степ. Подекуди в ярах і байраках виднілися кущі. Були тут і дерева. Зустрічалися пальми з незвичайним листям, якого я ніколи досі не бачив. Листки на них були довгасті, схожі на дівочі коси, як у кокосових пальм, — вони кумедно нагадували величезну розчепірену людську долоню чи якесь віяло. Ці пальми веселили око, хоч росли в степу рідко, за кілька сот кроків одна від одної.

— Чудове, чарівне море трави! Не видно навіть його краю! — вигукнув я захоплено, коли ми з височини скинули оком невимірні горизонти.

— Це льяноси, як називають їх іспанці, — посміхнувся Манаурі. — Ти хотів би побачити, де вони кінчаються, Яне? Немає їм ні кінця, ні краю! Йдучи цими травами прямо на південь, ми лише за десять днів досягнемо ріки Оріноко. Там, над водою, росте трохи дерев. Але далі на південь — знову ці ж самі льяноси. Десятки днів ідеш, а навколо тільки трави й трави, аж до гористої пустелі, де ростуть густі бур'яни і хащі. Зовсім іншу картину ми побачили б, якби повернули зараз на схід.

— А що там на сході?

Вже за два-три дні закінчилися б ці трави, почалася б пуща. Ті самі дрімучі ліси, що вкривають усе гирло Оріноко і на сході доходять аж до моря, а на півдні застилають зеленим килимом весь край. Ця пуща така величезна, що ми не знаємо її кінця. Напевно, невистачило б і половини людського життя, щоб пройти через цю хащу. Не злічити ні величезних рік, що протікають крізь неї, ні індійських племен, що живуть в глибині її. Різні там племена, добрі й жорстокі, деякі схожі скоріше на диких тварин, ніж на людей, племена багаті й бідні, а є там і такі, що мають золота більше, мабуть, ніж ми кукурудзи, і навіть хати з золота собі будують…

— Ти, певно, маєш на увазі скарби інків? — перервав я вождя. — Але іспанці вже давно підкорили інків і все золото пограбували!

— В такому разі це не вони! Плем'я, про яке я розповідаю, до цього часу вільне і зветься Маноа, так само, як і місто, побудоване з золота.

— Е, це щось дуже схоже на казку!

— Може, це й казка, хто його знає. В нашому племені, серед араваків, з давніх часів зберігся докладний переказ про численні іспанські походи. Іспанці йшли з верхньої течії річки Карони, щоб захопити Маноа і золото. І це, мабуть, справді було так: вони вдерлися туди, але майже всі загинули.

— А ця золотоносна Карона справді існує?

— Аякже, Яне, існує. Вона впадає на півдні в Оріноко ще до того, як ця річка розгалужується біля гирла на велику кількість рукавів і утворює тисячі островів… Так, на півдні ця пуща буйна, страшна і криє в собі багато різних таємниць…

— А ваша ріка Померун теж протікає крізь цю пущу?

— Протікає! Тільки ближче до гирла Оріноко, за десять-двадцять днів ходьби від цієї ріки на південь. Свої поля араваки викорчували в дрімучому лісі, який далі на південь тягнеться без кінця і краю.

Так, розмовляючи про справи давноминулих днів і про загадкову пущу, тропічна розкіш якої, досі невідома і мало зрозуміла мені, так вабила до себе, — ми все далі заглиблювалися у високі трави льяносів. Щойно минула пора дощів, яка припадала на літні місяці, і зелень місцями розрослася так буйно, що ми ховалися в ній з головою, але частіше досягала тільки до пояса, а часом — ледве до колін. Ішли ми за індійським звичаєм — один за одним — і передній прокладав стежку або власним тілом, або довгим ножем.

При сході сонця було тепло і приємно, але за дві-три години спека вже страшенно дошкуляла нам. Блакитне до цього небо набирало якогось туманносинього відтінку, а над степом густе повітря рухалося, мов хвилі води.

Раптом Манаурі, що йшов на чолі, затримав похід і, наказуючи всім замовкнути, жестом покликав мене до себе.

— Дивись! — показав вождь на землю, коли я наблизився.

На землі були свіжі сліди тварин, які недавно тут пройшли. Судячи з слідів, які залишилися на траві, це були великі тварини і пройшли вони досить великим стадом.

— Чи не водяться тут бізони? — запитав я вождя.

Але ні Манаурі, ні будь-хто з його товаришів не знали, що таке бізон. Коли я описав його, індійці сказали, що таких тварин тут взагалі немає.

— Так що ж це за тварюка? Якась нова загадка?

Індійці чудово знали природу цієї місцевості, але як не напружували вони розум, дійти до певного висновку не могли.

Сліди навскіс перерізали нашу дорогу і йшли майже в тому самому напрямку, що й ми. Отже, не дуже відхиляючись убік, ми просувалися далі по цих слідах.

Не пройшли ми й ста кроків, як побачили