Таємниця двох океанів - Григорій Борисович Адамов

Арсен Давидович славний! Як їм обом був вдячний зараз лейтенант! Ні, він, звичайно, не забуває своєї провини… свого злочину… Лейтенант важко зітхнув. Але все ж, який він вдячний, що вони не зневажають його, не дають йому відчути тягара його провини, продовжують ставитися до нього по-товариському!

Хвилювання стиснуло горло лейтенанта… Звичайно, він відповість, він готовий повністю відповісти перед Вітчизною за свою провину… ні, не за провину, а за злочин… тяжкий злочин… Але ніхто не випікає йому очей цим злочином, всі добре розуміють, як йому тяжко, як він кається в своїй легковажності, безтурботності, і всі намагаються в його присутності навіть не згадувати імені Горєлова…

І, як завжди після нещастя з «Піонером», при самій лише згадці про цю людину у лейтенанта перехопило дух і стислись кулаки. О, ця ненависна людина!..

— Правіше, правіше, Юрію Павловичу, — почувся раптом під шоломом голос зоолога. — На два метри вище! Кінчається двадцятий кілометр… Стоп! Ну, от. Тепер на десять метрів далі… Так… Десять метрів праворуч… Стільки ж ліворуч… Навскоси угору… засвітіть ліхтар… Погасіть… Вимикаю всі сусідні прожектори, щоб не спотворювали роботу сто сорок другого… Повторимо маневри… Стоп! Повисіть хвилинку нерухомо… Я підвищу трохи напругу…

Лейтенант зупинив гвинт і, відрегулювавши повітряний заспинний мішок, повис на місці, дивлячись бездумно в світлозелені сутінки перед собою. Вдалині і поблизу проносилися, як тіні, то невиразні, то чіткі силуети риб, медуз, молюсків.

Зненацька майже на межі видимості показалася зверху дивна тінь — довга, пряма, що звужувалася ззаду, але без характерних для плаваючих риб вигинів тіла. Попереду тіні — рівна неблимаюча ясна пляма, з плями — прямий світлий промінь.

Серце лейтенанта тривожно забилося.

«Що б це могло бути? Акула? Здоровенний тунець?.. Ні, це не риба».

Тінь швидко наближалася — навскоси і вниз.

«Засвітити ліхтар?.. Ні, не треба, краще почекати…»

Темний силует ковзнув на віддалі сорока метрів від лейтенанта й швидко ввійшов у глибину..

«Людина! — ледве не скрикнув лейтенант. — Ця людина в скафандрі! У величезному скафандрі, нульовому номері… Хто це міг бути? Скворешня? Але Скворешня на дні з Маратом… Хто ж? Пливе правильно… Ноги витягнуті й зімкнуті… Руки притиснуті до стегон… Хтось з наших…»

І раптом все закрутилося перед очима лейтенанта. Кров ударила в голову, запаморочила мозок. З помутнілою свідомістю, не думаючи, лейтенант запустив гвинт на десять десятих і ринувся вперед і вниз, за загадковою тінню.

— Юрію Павловичу! — пролунав здивований голос зоолога. — Куди ж ви поділися з екрана? Юрію Павловичу! Та відповідайте ж! Юрію Павловичу! Що за чорт! Телефон зіпсувався, чи що? — нічого не розуміючи, бурмотів учений. — Чому б це раптом?..

Лейтенант чув ці заклики ніби крізь вату: вони не доходили до його свідомості. Вся його істота зосередилася тепер на одній лише світній плямі, яка швидко наближалася, ставала все яскравішою та яснішою: людина попереду плила лише на чотирьох десятих ходу.

Ще мить, і палець лейтенанта натиснув кнопку на щитку управління. Яскравий промінь ударив у шолом людини й освітив риси її обличчя.

Лейтенант хрипко скрикнув. Це був крик люті, змішаний із смертельною ненавистю:

— Горєлов!!!

Осліплена світлом ліхтаря, людина інстинктивно піднесла руки до очей. І в ту ж мить з повного ходу, немов гарматний снаряд, на неї налетів лейтенант і ззаду схопив її руки вище ліктів.

На одну лише мить Горєлов повернув до лейтенанта обличчя, спотворене жахом. В наступну ж мить він зігнув ззаду зімкнуті ноги і з страшенною силою вдарив ними лейтенанта в живіт. Захищений скафандром, лейтенант не відчув болю, але одна його рука зірвалася з руки Горєлова, хоч друга продовжувала міцно тримати його.

Противники опинилися лицем в лице.

Мовчки, не зводячи очей один з одного, вони безладно носилися з гвинтами, що продовжували працювати, на невеликому просторі вод.

Жах на обличчі Горєлова замінився зневажливою посмішкою: він упізнав ворога, і той, очевидно, анітрохи не видався йому небезпечним.

Лейтенант хрипко дихав, волосся його злиплося від поту, спадало на очі; слабість — наслідок поранення — поверталася й затуманювала мозок. Ледве доходили до свідомості схвильовані голоси капітана й старшого лейтенанта, що шукали його, і наказ, даний капітаном Скво-решні.

«Що робити? Як взяти його? Гвинт… Зупинити його гвинт», вирішив Кравцов.

Зімкнувши ноги й ступнями повернувши на них рулі, він кинувся грудьми на груди Горєлова і встиг натиснути кнопку від його щитка управління. Щиток відкрився, кришка його відвалилася й повисла. Але зараз же, раніше ніж лейтенант устиг доторкнутися до знайомого ва-жілька, що керував гвинтом Горєлова, рука Горєлова перехопила руку лейтенанта, відкинула її далеко вбік, повернулася до щитка й піднялася над лейтенантом.

У руці Горєлова блиснула освітлена променями ліхтарів мідна голка на довгому тонкому проводі… «Смерть!» промайнуло в голові лейтенанта. Не відпускаючи Горєлова, лейтенант круто повернув руль: гвинт виніс його з-під руки ворога, і, описавши півколо, лейтенант опинився за спиною Горєлова. Та ледве він встиг полегшено зітхнути й вихопити із свого щитка управління голку, як Горєлов повернувся, рвонув і звільнив руку з ослаблих пальців лейтенанта.

Ніби крізь туман, лейтенант побачив блиск короткої жовтої змійки, що впала на груди, і зараз же, не встигнувши навіть скрикнути, він відчув, що його тіло пропалив наче вогняний ніж.

Струмінь води під тиском у кілька десятків тонн увірвався крізь розкритий шов у скафандрі і в одну мить наскрізь пробив груди лейтенанта…

Тіло лейтенанта з яскраво сяючим ліхтарем повільно перевернулося головою вниз і, підкидуване гвинтом з боку в бік, почало занурюватися в чорні глибини.

Вклавши голку в щиток, Горєлов ще дивився вслід тіні свого противника, що розпливалася в темряві, коли два громові удари впали на нього.

Два яскравих промені пронизали його шолом, і обидві руки були схоплені