Підняти вітрила! - Раду Тудоран

Зненацька внизу щось тріснуло, ніби репнула земля й затремтіло небо, десь далеко в долині звалився в прірву крижаний форштевень, примноживши хаос у прірві.

— Ось як загинули бідолашні люди! — сказав Антон Лупан, здригнувшись.

— Та воно й зараз хтозна-як буде! — додав плотогон, бачачи, що вони сунуться разом з кригою.

До прірви було ще, може, з півтора кілометра, небезпека здавалася далекою, але ніхто не знав, скільки треба йти впоперек по цій слизькій масі, щоб знайти край.

Ніхто не міг здогадатися, де закінчується крига й починається земля; отож вони подалися праворуч навмання, хоч, може, до порятунку було ближче ліворуч. Уже смеркло, але вони повинні йти, ковзаючись, збиваючи руки об крижані гостряки, орієнтуючись лише за туркотом криги, що звалювалась у прірву, і гуркіт той чувся щораз ближче.

Це були важкі години, втома перемішалася зі страхом, але нарешті тріск криги під ногами сповістив наближення землі. Крижана лава, тручись об непорушну землю, виповнила нічну пітьму скрипом, ревом і завиванням.

Другого дня під вечір вони були на вершині піка, яким піднялися перший раз, і капітан назвав його піком Ваяна, на пам'ять про людей трьох поколінь, які мріяли прибути сюди, але не змогли.

Унизу видно було протоку і «Сперанцу» на якорі, тільки село алкалуфів ховалося під деревами. Хоча вниз вони могли дістатися за кілька годин, Антон Лупан вирішив переночувати тут. Звідси знайома сьогодні земля відкривалася ще раз, показавшись Антонові так, як він побачив її вперше й зобразив на панорамному малюнку. Так, на сьогодні він не тільки замалював її, він пройшов її ногами, наніс на карту, зібрав рослини, зразки порід, заповнив зошит даними й спостереженнями, які перешле географічному товариству і таким чином виконає свій обов'язок до кінця.

За п'ять тижнів він пройшов зі своїми людьми по недосліджених місцях понад чотириста кілометрів, охопивши поглядом, якщо й не ступив ногою, майже весь обшир між 67-м і 68-м західними меридіанами, між 54-ю і 55-ю паралелями, тобто ту частину Вогняної Землі, про яку люди не мали досі найменшого уявлення.

І цього вечора, завершуючи свій шлях, Антон Лупан знову думав про П'єра Ваяна, про його невідому долю, і йому знову спливли на думку колишні слова друга. Він не знайшов нічого особливого на тій землі, край якої стояв зараз, але найважливіше те, що з карти зникла ще одна біла пляма!

І ще одна радість була в капітана «Сперанци»: там, унизу, стояло селище, перша ознака цивілізації. Йому з екіпажем удалося зробити життя алкалуфів трохи людянішим.

Крістя Бусуйок і Мігу поставили намет, потім розпалили вогнище, всі сіли вечеряти.

Тим часом ніч глибшала, зі сходу погрозливо насували дощові хмари, зорі, ледве-ледве з'явившись, зникали одна по одній, злякано зиркаючи на людей. Повітря в горах було холодне, але всі вже звикли і до холоду, і до вільгості.

І Антон Лупан сидів, спершись спиною об скелю, й дивився на зорі. Аднана сиділа поряд, теж втопивши погляд у темряву, яка дедалі густішала.

— Дивись! — дівчина враз здригнулась, ніби злякалася.

— Що таке?

— Упала зірка й блукає в лісі!

По той бік протоки видно було блимаюче світло у лісі, воно гойдалося, гублячись на мить, щоб з'явитися в іншому місці.

— Це не зірка, а вогонь, — сказав Антон і підвівся, охоплений неспокоєм. — Не наробив би він лиха.

І якщо аж звідси видно було, що вогонь ріже темряву дуже швидко, то це означало, що людина, яка його несла, не йшла, не бігла, а летіла стрімголов. Підійшли Крістя Бусуйок і Мігу.

Досягнувши краю лісу, смолоскип повагався якусь мить, потім почав загрозливо хитатись, розсипаючи іскри, мов зоряний дощ, і враз від нього спалахнув новий вогонь, перетворившись у велике полум'я.

Антона Лупана ніби різонуло кинджалом по серцю.

— Вони підпалили село! Збирайте намет і ходімо!

Здалеку годі було роздивитися, що горять не хати алкалуфів, а будиночок Мартіна Стрікленда.

В один із рідкісних сонячних днів годині о дев'ятій ранку за коліном протоки з'явились вітрила якогось корабля — це було перше судно тут за останній рік. Вітрильник, повільно пройшовши з півмилі, зупинився за островом, і дозорці на березі більше його не бачили.

Увечері, тільки-но посутеніло, Мартін Стрікленд і Блек Педро тримали в будиночку таємну раду.

— Скільки в тебе людей?

— Одинадцять, сеньйоре. Зі мною дванадцять.

— І як ви думаєте діяти?

— На мій знак троє з них тихенько вийдуть з хати, прокрадуться до берега й задушать вартового. Вся його увага — на наш берег, тому неважко буде напасти ззаду.

— А ти впевнений у своїх людях, Педро? Вони не зрадять?

— Ні, сеньйоре. Я просвітив їм мізки, і вони збагнули, що білі з корабля принесли їм нещастя. Їхня доброта — то тільки спосіб приховати злі наміри.

— Добре, Педро. І це треба зробити сьогодні, поки не повернувся найбільший розбійник — капітан! Піроги готові?

— Так. На мій знак одна підійде до корабля. Якщо вартовий на палубі не дозволить піднятися, вони жбурнуть йому в очі палаючий смолоскип. А решта накинуться ззаду. Усе буде легко, сеньйоре. У них троє людей, а наших дванадцять.

— Але ж у них рушниці, Педро, не забувай!

— Вони не встигнуть вистрілити! Сеньйоре, а за