Рекламне бюро пана Кочека - Варткес Арутюнович Тевекелян

— Важко сказати… Особисто мені здається, що кожен, хто уважно читав «Майн кампф», не може не розуміти, що війни з фашистською Німеччиною нам не минути! Претендувати на світове панування і залишити по сусідству найлютішого ворога фашизму — Радянський Союз, не можна. Гітлер, певно, сподівається, що, коли нападе на нас, його підтримає Захід, і він зуміє укласти почесний мир з Англією та привласнити собі все, що вже завойовано, тобто стати повновладним хазяїном Європи. Він, звичайно, помиляється у своїх розрахунках, але крові проллється багато!

— Я теж дійшов такого висновку, — сказав, помовчавши, Василь.

Коли «батько» зібрався йти, Василь спитав його:

— Ви нічого не знаєте про моїх паризьких друзів і знайомих?

— Дещо знаю, — відповів «батько». — Твій партнер по тенісному клубу Маріньє встиг утекти в Англію і там бере активну участь у роботі комітету Опору. А от другому твоєму партнерові, де ла Граммонові, не пощастило: він попав до рук гестапо і тепер перебуває в концентраційному таборі у Німеччині. Твій друг Сар'ян зник, і ми ніяк не можемо натрапити на його слід — чи то він глибоко законспірувався, чи загинув у катівнях гестапо.

— А художник Борро?

— Борро молодець! Очолює бойову групу антифашистів паризького району, і його бійці завдають чимало клопоту окупантам. Одне слово, працює здорово!

— Я радий, що не помилився в ньому, — сказав Василь.

У Женеві життя йшло своїм звичаєм. Швейцарське відділення нафтової компанії працювало дуже напружено: охочих купити бензин і мастила було чимало — встигай тільки виконувати замовлення. Містер Кочек досягнув неабияких успіхів і у власній комерції. Його вважали до певної міри монополістом: кращих сортів кави і тушкованого м'яса, як у містера Кочека, ніде купити не можна було. Комерційні та фінансові кола Женеви вважали, що Кочек — солідний ділок, і ставилися до нього з повагою.

Коли до Женеви приїхав Стамбулов, працювати стало легше. Василь зарахував його в штат своєї контори на посаду консультанта з фінансових питань. Насамперед Стамбулову належало перевірити, чи правдиві чутки про те, що на радянсько-польському кордоні німці концентрують війська.

— Я знаю, що це нелегко, але зробити треба! — сказав йому Василь. — Беріться до діла з усією енергією та винахідливістю, але марно не ризикуйте. Грошей не шкодуйте!

— Розумію, шефе, не турбуйтеся! — відповів Стамбулов, як завжди усміхаючись.

У Женеву знову приїхав Отто Лемке. Він, здавалося, був стомлений, чимось пригнічений.

— Усе-таки признаюсь вам, наші даремно затівають цю страшну війну з росіянами, — говорив він Василеві. — Кадрові військові твердять, що нам не впоратися з ними. На жаль, тих, що мають сумнів, негайно усувають од активних справ і на їхнє місце призначають прибічників небезпечної теорії, що Радянська Росія — велетень на глиняних ногах. Добрі глиняні ноги, якщо росіяни свого часу здолали мало не весь світ, встановлюючи в себе владу, а зовсім недавно набили пику япошкам біля Халхін-голу!..

— Не розумію, чого вам тривожитися? На російський фронт вас не пошлють, — ви немолодий і потрібні в тилу. Більше того, як би війна не закінчилася, ви особисто нічого не втратите: станете багатою людиною, — спробував його заспокоїти Василь.

— Дивно ви міркуєте, містере Кочеку! Що ж я — не німець, і все, що стосується Німеччини, мені байдуже? Признаюся вам щиросердно, буде дуже шкода, коли ми втратимо все те, що завоювали в такий короткий строк!

— Змушений вас засмутити, пане Лемке, — сказав Василь. — Історія на численних прикладах доводить, що жодному народові ще не вдавалося побудувати власне щастя на стражданнях інших народів. Не вдасться це й сучасній Німеччині… Моя вам дружня порада: думайте про себе і не забувайте тієї простої істини, що, зрештою, все в цьому тлінному світі вирішують гроші. Матимете гроші — ви на коні й після війни, не матимете — усі ваші заслуги й нагороди шеляга не варті. Візьміть приклад з мене, я не кваплячись роблю собі гроші і знаю твердо, що переможцем у цій війні буду я!

— Ви забуваєте, що у вас інші можливості!..

— А що перешкоджає вам розширити свої можливості? У вашому становищі ви могли б заробити значно більше, ніж тепер.

— Не бачу таких можливостей…

— Аби бажання, а можливості знайдуться! Можу порадити вам, наприклад, такий спосіб: в окупованій Франції є чимало людей, ладних заплатити добрі гроші тому, хто допоможе їм виїхати за кордон. А ще можна більше заробити, звільняючи деяких в'язнів з концентраційних таборів.

— Це важко!

— А хто вам сказав, що заробляти гроші легко? — спитав Василь. — Хочете, підшукаю для вас клієнтів?

— Вивозити людей із Франції, мабуть, ще можна, а от звільняти з таборів — не знаю. В усякому разі, я не візьмуся за це…

— Ну що ж, тоді поки що вивозьте людей із Франції, а там буде видно…

— Згоден, але за умови, що, крім вас, я ні з ким іншим ніяких справ не матиму.

— Гаразд!.. Можу бути вашим маклером за десять відсотків комісійних.

Домовилися про ціну — дві з половиною тисячі доларів за душу. Василь написав Джо Ковачичу в Париж листа, в якому просив знайти через художника Борро журналіста Сар'яна і дізнатися, чи не хоче той легально виїхати з Франції? А також довідатися в Борро, чи не знає він людей, яким конче треба покинути Францію. Хай повідомить їхні прізвища, щоб вони могли одержати офіційні пропуски. Листа до Джо пощастило надіслати в Париж, як завжди, дипломатичною поштою.

Через кілька днів до Василя у кабінет прийшов Стамбулов.

У нього був вигляд переможця.

— Усе гаразд! — заявив він.

— Що саме гаразд? Розповідайте!..

— Мені пощастило встановити зв'язок з двома залізничниками, — сказав Стамбулов. — Один із них літній поляк, вагар на прикордонній з Німеччиною станції, а другий — німець, але антифашист, колишній соціал-демократ, диспетчер на вузловій станції. Тепер ми