Зуби дракона - Микола Олександрович Дашкієв

Та й чого сидіти отут, у маєтку примхливого раджі з професорським дипломом? Ех, закачати б холоші та, як в дитинстві, чкурнути б навпростець через калюжі до тих скромних наметів, які ототожнюються зараз з “домівкою”, з маленьким клаптиком Вітчизни серед чужини.

Але — наказ. Несподіваний, дивний. Андрій спочатку навіть не повірив, що начальник експедиції пропонує йому лишитися у Сатіапала тижнів на два з тим, щоб за цей час запозичити досвід індійських хірургів. Правда, професор Калинніков висловив це у формі побажання, дружньої поради, проте Андрій Лаптєв досить добре знав старого, щоб хибно його зрозуміти.

— Не питайте в мене нічого, — додав професор наприкінці розмови. — І знайте: раджа Сатіапал вчився там, де починали вчитися й ви.

Лаптєв попрощався з Калинніковим і задумливо повісив трубку на гак старомодного, “сільрадівського”, як він би сказав, апарата, його дуже вразило почуте. Індійський раджа вчився в Ленінградському державному університеті, — саме звідти, з третього курсу біологічного факультету, двадцятирічний Андрій Лаптєв перейшов у військово-медичну академію. Та коли ж і як потрапив до Росії індійський раджа? І чому він спочатку приховував своє знання російської мови?

— Пересвідчилися, друже? — Сатіапал, який з ввічливості лишив Лаптєва для телефонної бесіди на самоті, знову зайшов до кімнати. — Ховатись не буду: це я попросив пана Калиннікова, щоб він дозволив вам попрактикувати в мене. Не гніваєтесь?

— Ні. — Лаптєв тоскно глянув на каламутні струмки дощу за вікном і подумав, що така практика навряд чи щось дасть. Дуже важко буде спрацюватися з упертим і самолюбним професором. Так, Сатіапал — видатний хірург, у нього є чого повчитися. Однак сама постановка питання ображала доцента: скидалося на те, що вчений раджа з виглядом недосяжної вищості простягає йому подарунок, заздалегідь чекаючи на шанобливу подяку.

— Ні, пане Сатіапал, не гніваюсь. Але чим зобов’язаний? Чому це вам спало на думку вибрати за учня саме росіянина, та ще й більшовика, до яких, мені здається, ви не відчуваєте занадто палкої любові?

— Даремно іронізуєте, пане доцент! — глузливо похитав головою Сатіапал. — Ви, певне, забули російську приказку: “Дають — бери, а б’ють — тікай”.

— Пам’ятаю! — заперечив Лаптєв. — Цієї мудрості вчив мене мій дід. Але я особисто додержуюсь іншого правила: не покладати надій на милостиню, а на биття відповідати так, щоб втікав заводіяка.

— Ну, гаразд, гаразд! — засміявся Сатіапал. — Ви агресор, бачу. Але й я зубастий. Ви мені подобаєтесь. Як хірург переважно. Цього досить.

Професор пішов і відтоді не з’являвся. Через служника він передав, що пан Лаптєв може користуватися з його бібліотеки, провадити експерименти на тваринах у малому операційному залі або взагалі робити все, що заманеться. Він, Сатіапал, кінчає книжку з питань хірургії, тому протягом ближчих трьох-чотирьох днів не зможе приділити гостеві належної уваги.

Можливо, іншим часом доцента Лаптєва втішила б перспектива ознайомитися чи не з найбагатшою в світі колекцією старовинних медичних книжок. Гіпократ і Джівака, Гален і Авіценна, лікарі древнього Китаю, Єгипту, Вавілону, — найвидатніші діячі багатовікового світанку людської культури, — були представлені в бібліотеці грубезними фоліантами. Однак, коли легеням бракує повітря, мозок відмовляється працювати. Урочиста велемовність латині заколисувала Андрія Лаптєва, як гойданка в поїзді. Він засинав над книгою, а прокидаючись, відчував тоскну нудоту, тупий біль у скронях і дедалі більше бажання тікати звідси. Життєлюбний і енергійний, він знав, що справжнє життя — це боротьба, безперервне просування вперед, а не тупцювання на місці. Бездіяльність його гнітила.

А безлюддя?.. Лаптєв проходив напівтемними покоями палацу, позирав на облуплені стіни, на ветхі меблі і думав про те, яким нещастям було б народитися й жити отут, де минуле нависло над сучасним і не дає людині випростатись на повний зріст.

Якось увечері він зустрів дочку Сатіапала. Не помічаючи Лаптєва, вона йшла похнюплена й скорботна, — трохи схожа в своєму чорному “сарі” на монашку.

— Майю… — тихо покликав Лаптєв. — Хворій погано?

Дівчина здригнулась, але помітила у присмерковому світлі знайому постать і з полегшенням звела подих:

— Ні, пане доцент. Мама почуває себе добре. Вона хотіла навіть покликати вас, щоб подякувати за все, але батько не дозволив. Їй потрібний цілковитий спокій.

— То чому ж ви сумна, Майю?

— Не знаю, пане доцент. Мені завжди тоскно в перші дні Азарха. На мене погано впливає задуха.

— На мене теж.

Ось вже й нема про що говорити. Андрій звернувся до дівчини, аби знайти якусь розраду своїй тоскноті, але підтримати розмову не зумів. Він взагалі був не з балакучих, а зараз, перед незрозумілою й чужою дочкою індійського раджі, втратив і рештки мізерної здатності правити світські теревені. Мовчанка ставала просто нестерпною. Щоб хоч якось порушити її, Андрій запитав перше, що спало на думку:

— Скільки вам років, Майю?

— Я вже стара, — задумливо відповіла дівчина. — Мені двадцять другий. Для Індії це дуже багато.

— А для Росії — зовсім мало. Я далеко старіший, але вважаю себе молодим.

— Ви — мужчина, — коротко сказала дівчина. Видно було, що ця розмова їй не подобається. — Пробачте, пане доцент, я мушу йти.

— Прошу, прошу, Майю.

Вона пішла, а Лаптєв ще довго стояв біля вікна замислений. У нього в вухах лунав Майїн голос, перед очима виднівся чіткий профіль дівчини, — класичний барельєф з чорного каменю на сірому тлі стіни. А з-за цього видіння непотрібною, болісною згадкою випливало облямоване веселим розмаєм каштанових кучерів обличчя іншої, — тієї, що мала стати Андрієві за дружину, та й зрадила, не дочекавшись його повернення з війни. Між цими двома жінками не було нічого спільного, однак якісь підсвідомі асоціативні зв’язки свавільно змушували Андрія згадувати й зіставляти обох — і ту, яку хотів би забути назавжди, і цю, якої не знав і не прагнув знати. Він гнівався на себе за це, гнав геть докучливі думки, але не міг нічого вдіяти з собою.

Отак минуло п’ять днів. А вранці