Дума про Хведьків Рубіж - Володимир Худенко

Ноги не несли.

Він зо дві години тому привіз до монастиря сувої матерії, якийсь харч та щось іще, проспався у стайні й зараз мав непереборне бажання якнайшвидше дійти додому. Власне, бажання те підсилювалося страхом перед суворою дружиною. Це була не новина для околиці — ось Павло приволочеться додому після полуночі, а на порозі його благовірна. І починається… Чолов’яга аж скривився, коли уявив собі це:

— Приліз! Приліз, свиня! О, падлюко, скільки ти моєї крові випив! Скільки ти здоров’я мого угробив! Та ти мою молодість угробив, виродку! Діти! Діти! Он подивіться на свого таточка — чи приніс він додому що?! Чи по гостинцю, може, вам?! Аж ні! Ні! Пропив! Пропив усе, супостат! Ой, людоньки, подивіться ж, що робиться! Ой леле, леле!

— Бр-р-р! — чоловік струснув головою. — Не діждеться! Я їй сьогодні сам усиплю! От прийду — і з порога: «А чи наварила ти мені борщу, дружинонько?!» А вона мені: «Який тобі борщ?!» А я їй: «А так, лярво! То зараз ти матимеш!» Щоб я та перед бабою пасував?! Не діждеться! Ось тобі!

П’яничка скрутив дулю так натхненно, що здавалось, ніби дружина стояла прямо перед ним.

— Ось тільки через кущики перелізти. Хвилинку. Ану, розступись, бусурмани! О бісові кущі! Та я вас зараз голими руками!

Заходився воювати з гіллям.

Продовжувалось те бойовище недовго. Зрештою він упав у канаву коло стежки.

Вдарився об щось м’яке на землі…

— Що воно?

Обмацав рукою.

— Дивно…

Розвернув голову — і його хміль умить розвіявся.

То була одна з монашок.

Мертва.

Між плечем і шиєю — широка рубана рана. Кров б’є ключем.

— Господи Вседержителю, спаси і сохрани! — п’яничка хреститься і чимдуж скоріш відповзає з того місця на четверіньках.

Тільки тоді його погляд падає на майданчик перед обителлю — там із дюжину людських тіл на снігу.

До дверей наближаються постаті в чорних киреях, із довгими блискучими мечами. Один із незнайомців зовсім близько від Павла.

Той навіть бачить на лезі меча патьоки крові…

ІІ

Сотник Архип Савич Вишневський був надміру огрядним, приземкуватим чоловіком із округлим, здавалось, завжди осяяним тупою посмішкою невігласа обличчям. Вишневському тоді було літ під шістдесят, і він, як будь-яка людина його віку, був трохи слабий, як і будь-який колишній вояка, — трохи скалічений і, як будь-який високопоставлений невіглас, — невігласом з великої літери, тупим і самовпевненим.

Була у сотника сім’я — ще товща за нього, неповоротка, як копиця, жінка Мотрона, котру сотник лупив безбожно з будь-якого приводу і без привода, необачливий син Кость, який здався під час визвольної війни полякам через переляк і, певне, вже згинув десь; та дочка Катерина Архипівна, як її сотник любив величати — красива, мов ружа, і гордовита, мов, певне, більшість юних сотниківен того оспіваного романтиками часу.

Сотник мав дебелі статки, а хотів заполучити ще набагато більші й здобував ті статки стрімко, усіма мислимими і немислимими засобами. Крім здобуття статків, він ще вважав справою честі боронити неньку Україну від усіляких там ворогів, а яких саме — то вже справа окрема, сказати б, політична. Але не лякайтесь, не лякайтесь, шановні, обсягам тії політики, бо вміщалась вона в голові сотника цілком, при цьому ту голову не вельми обтяжуючи: рядків зо два, не більше, отакого приблизно змісту:

«Ляхів і татарву — на м'ясо!»

От.

А мо’ й менших — це залежить від того, скільки сотник у цю хвилину випив і яким розумним хоче здаватися в очах товариства-добродійства.

Хто його зна-є!

У поглядах, скажімо так, міжнародних відносин Вишневський являв собою ні рибу ні м'ясо, а скоріше всього — нічого не являв, бо свинячий мозок у його свинячій же статурі сих поглядів просто не вміщав.

Як і в будь-якої свиноподібної істоти, між громіздких розмірів сотника зусь віднайдеш щось справді людське.

Двадцять другого числа холодного місяця грудня вранці верст за десять від села, закутавшись у просяклий потом та брагою кожух, на завірюсі, сотник Архип Савич Вишневський стрічав Бутурліна з послами, стрічав би хлібом і сіллю, та на такому морозі дзуськи, то ж обійшлись.

Сотник був вельми радий.

Сотник довго кричав, підкидаючи шапку, до постатей на горизонті: «Слава російському народу!», доки не охрип.

Архип охрип — ну не сміх хіба?!

Сміх був, правда, пізніше, незадовго по прибуттю віровідступника та зрадника Максима «Махмеда» Безрідного до підконтрольного сотнику села, а саме влітку 1658 року, коли Виговський розгромив повстанців на чолі з полтавським полковником Мартином Пушкарем. Тоді, скоріше за все, дісталось і сотнику, і його козакам, і селу, та невдовзі опісля того все знову повернулося на свій лад, бо путі Господні воістину були і залишаються несповідимі.

Та це вже опісля і зайшли ми, шановні читачі, доволі далеко, і втрапили, мабуть, як мовилось у тутешніх селах, пальцем геть у синє небо.

Згадка про те, як охрип Архип, тут нітрохи не зайва і не являє ніякою мірою красивий стилістичний пасаж — вона саме до ладу приходиться і дає пояснення багато чому.

Зокрема відданості Архипа Савича московському царю. Але про це — опісля.

ІІІ

Маленький-маленький вузличок на руках Івана — його рідна донечка. Він погойдує немовлятко коло грудей лагідно і вміло. «Це моя кровинка», — думає він.

Похолодало.

Скоро зима.

— Виростеш велика-велика, і будеш жити щасливо-щасливо, не так, як ми з мамою… Ой доню, доню…

-

Люлі-люлі-люлі,

Налетіли гулі

Та й сіли на люлі…

— Забарилась наша мама, сонечко, вже б мала прийти.

Далеко за полуніч.

ІV

Чоловік із п’ять на воротах, реєстрові, здається, козаки над чимось голосно гиготали. Максима навіть не помітили.

— Мені до старшини, — кинув він їм. — Пропустіть.

Не пускають. Один глузує, плюнув Максиму під ноги.

— Пропусти, кажу.

— Ти що, не чув?! Не можна!

— Зараз ти почуєш.

Максим рухається в бік воріт. Воїнство хапається за шаблі. Але несподіваний нападник підіймає праву руку вгору долонею до сторожі, рвучко повертає кисть. Козаки на воротах захитались і відступили.

Двоє впало у траву.

Максим мовчки пройшов повз них на подвір’я.

* * *

У світлиці старшини темно-темно. Вишневський завбачливо завісив усі вікна. Сам лише вогник під образами у лампадці з червоного скла пихкотить. Старшина за столом, Максим навпроти.

А на столі псалтир, чорнильниця, перо і декілька прикрас із діамантами.

— Що саме ви хочете? — при виді коштовностей Вишневський