Таємнича Африка - Герман Фрайберг

До табору я повертався наче уві сні. Всю дорогу в мене не сходило з думки, що чудовисько, з яким, я міг би говорити тільки зброєю, негр підкорив силою свого голосу.

Наана, спокійний, як завжди, йшов попереду. Цього вечора я по-братерському розділив з ним останню пляшку мюнхенського пива, яке він дуже любив.

Наступного ранку ми знову вирушили в дорогу. На нас чекав довгий і важкий шлях. Сьогодні вже Малла мав показати своє вміння. Я твердо вирішив не повертатися в табір без живої горили. Однак, не дуже покладаючись на Маллу, який запевняв, що спіймає енню голими руками, я взяв з собою сітку й мотузки.

Вітер змінив напрямок, і нам довелося звернути вбік, щоб горили передчасно не виявили нас.

— Може, сьогодні нам зустрінуться родичі енню, — сказав Наана. — Ми підемо іншим шляхом.

Я знову дивувався, як він орієнтується в таких хащах. Навкруги стояла гнітюча тиша. Тільки іноді щось шелестіло над нами. То з дерева на дерево перелітав турако, птах, завбільшки як фазан, якого тут вважають священним, тому що він нібито знищує отруйних змій. Крім лопотіння його крил, іноді чути було вереск невеликих мавп. Малла не витримав.

— О, патроне, застрель мавпу! — прошепотів він. Малла дуже любив мавп'яче м'ясо. Але я не міг зараз стріляти і втішив його тим, що пізніше обов'язково зроблю це.

Був уже майже полудень, коли зненацька попереду і з обох боків від нас почувся тріск гіллячок. Ми занепокоїлися.

– Інйого! — тихо пояснив Наана.

В ту ж мить повз нас майже нечутно промайнули темні тіні. Ледь помітно блиснули серед зелені жовті бивні. Всі завмерли. Це ми порушили спокій стада лісових слонів. Малла посумнів: слоняче м'ясо він любив ще більше, ніж мавп'яче.

— Малло, якщо ти зловиш мені маленького енню, то одержиш скільки завгодно м'яса інйого, — сказав я.

— О, ти обов'язково побачиш, як Малла його спіймає, і скоро побачиш! Хіба ти не відчуваєш запаху? — спитав він.

— При чому тут запах? Я давно вже відчуваю, як щось смердить, — сказав я, затуляючи носа.

— Це саме те, що треба! — крикнув Малла і схопив Наану за руку.

Обоє відразу ж зникли. За мить я побачив їх уже на дереві; вони спритно піднімалися вгору, по-мавп'ячому перестрибуючи з гілки на гілку. Нарешті вони показали, в якому напрямку я повинен іти. Що далі я просувався вперед, то дужче смерділо. Незабаром я вийшов до лігва горили, очевидно, залишеного зовсім недавно. Воно містилось під великим деревом, з якого густо звисали ліани.

На розчищеному від кущів місці горила зробив собі постіль з моху, листя й гілок. Горила-самець дуже важкий, тому він ніколи не видряпується на дерево. Самиці й молоді горили, хоч і погано, але все ж таки лазять по деревах і влаштовують собі примітивні гнізда в їхніх кронах, здебільшого на розсохах. Горила-самець, виспавшись у лігві, залишає на ньому свою «візитну карточку».

Можливо, з цієї причини він щодня лаштує собі нове лігво.

Коли мої супутники злізли на землю, ми трохи перепочили. Потім тихенько пробралися на край галявини і залягли на чатах. Чекати довелося недовго. Незабаром з гущавини прямо перед нами з'явилася горила — мати з малям. Почувся задоволений писк; маленьке чорне створіння плазувало по землі, поглядало на сліпуче сонце і длубалось пальцем в плескатому носі. Нарешті з гущавини вийшов батько. Йому теж захотілося погрітися на сонці. Горила-самиця бігала по галявині, старанно визбируючи все, що тільки можна було їсти. Знайдене вона підносила своєму володареві. Сама вона не наважувалась щось з'їсти, дитині теж не давала. Вона весь час боязко поглядала на свого тирана. Ось самиця принесла йому кілька пригорщів лісових овочів і терпляче чекала нагоди, щоб тицьнути щось у рот і малому.

Кінець кінцем вона таки дала йому щось, але самець помітив це. Певно, в горили-тата зовсім не було почуття «мавпячої любові», про яку стільки говорять. Він закричав і, шаленіючи з люті, вліпив своїй значно слабішій подрузі кілька міцних ляпасів. Коли горила-батько вдовольнив свій апетит, мати й дитина, відійшовши вбік, заходилися й собі снідати. Наївшись, маля почало гратися. Мати наглядала за ним.

Згодом вона підвелася й полізла вгору по ліані.

— Зараз енню питиме воду, — пошепки сказав Наана.

Я здивувався, не розуміючи, навіщо для цього треба лізти на дерево. Наана пояснив, що горили ніколи не п'ють воду з калюж чи з інших брудних місць. Виявилось, що це справді так. Горила-самиця примостилася вгорі на ліані і почала розгойдуватися, намагаючись перервати її. З нижнього кінця вона б цього не зробила. Ліани — своєрідне водосховище. В них у великій кількості збирається вода, до того ж профільтрована через серцевину. Цим і користається горила: щоб вгамувати спрагу, вона перериває ліану і має цілком чисту, здорову воду.

Горила-самиця розгойдувалася досить довго, але таки перервала ліану, з якої тоненькою цівкою потекла вода. Старий нахаба ніби тільки й чекав на це. Він одіпхнув свою дружину вбік, вирвав у неї ліану і першим припав до води.

Наана зиркнув на мене. Він не раз бачив, як я очищав воду для пиття через фільтр.

— Глянь, — не втримався він, — енню робить те саме, що й ви, білі.

Вгамувавши спрагу, самець одійшов, і ліану схопила самиця. Напившись, вона стала швидко тикати маля носом до води, аж поки воно не почало хлебтати само.

Щось примусило матір відразу ж після сніданку залишити дитину саму. Певно, вона знову вирушила шукати їжу. Батько пішов від них ще раніше. Треба було швидко братись за діло.

— Малло, давай! — шепнув я ловцеві горил.

Він з острахом глянув на мене і торкнув шкіряну торбинку, де він, як і його товариші, носив амулети. Негри з племені ешира дуже забобонні і ніколи не вирушають з дому без талісмана. Якось я зазирнув у таку торбинку. Там були сухі павуки, пазури птахів, шматочок шкури леопарда, відрізані й висушені крихітні