Рекламне бюро пана Кочека - Варткес Арутюнович Тевекелян

class="book">«Стільки часу згаяно марно!» Але хіба таки марно? Якщо розібратися об'єктивно, відповідь може бути тільки одна — ні, не марно. Він зумів улаштуватися у Франції, навіть повернув половину грошей, вкладених у підприємство Ренара. Правда, доводилося неабияк заощаджувати в усьому, але це вже деталь, що нікого не цікавила. Гроші він одіслав «батькові» в Чехословаччину, написавши хвалькуватого листа: потіштеся, мовляв, тату, своїм спритним сином, який зумів не тільки влаштуватися в чужій країні, але ще й заробляти добрі гроші!..

Звичайно, маючи навіть тимчасовий дозвіл жити у Франції, можна переїхати до Парижа хоч завтра. Найняти квартиру і жити собі потихеньку. Можна, але який в цьому сенс? Неминуче виникне безліч небажаних запитань: «На які кошти живе в Парижі цей іноземець?.. Чого прибув до Франції цей підозрілий тип? Чи не югославський він терорист з чехословацьким паспортом у кишені? А може, анархіст або навіть комуніст?..» На людину впала тінь підозри — репутацію зіпсовано. А як виправдати себе в очах людей, що підозрівають тебе в усіх смертних гріхах?

Ні, Василь не зробить необачного вчинку і, поки добре не підготується, не переїжджатиме до столиці… З рекламним бюро, очевидно, не виходить, ну що ж — буває. Шкода, звичайно, але нічого не вдієш. У таких випадках треба не киснути, не опускати рук, а шукати і знайти інший вихід. Правду кажучи, ідея з рекламним бюро була дуже непогана. Стати співвласником перспективного підприємства в центрі Парижа, розвернутися на всю широчінь… Знайти інше щось подібне буде, здається, дуже важко, але спробувати треба. Адже відомо, що під лежачий камінь вода не тече…

І от якось уранці, коли Василь, ремонтуючи запалювання автомашини, безперестанку думав про своє, його покликали до телефону.

— Алло, мосьє Кочеку, доброго дня! — Це був голос Жубера. Від радості у Василя навіть руки спітніли. — Даруйте, друже, що я довго не дзвонив вам — мене теж не проминула клята іспанка. Як поживаєте?.. Дякую, якщо не заперечуватимете, я приїду до вас у суботу з своєю племінницею Мадлен… Приїду чотиригодинним поїздом. Отже, до суботи. Щирий привіт дружині!..

Василь повільно повісив трубку. Виходить, його тривоги були даремні, і він марно змучив себе думками!..

— Дзвонив один приятель з Парижа, — сказав Ренарові. — В суботу збирається приїхати до нас.

— Я не знав, що в Парижі у вас друзі.

— Ви просто забули. Я колись казав вам про нього. Це власник рекламного бюро, мосьє Жубер. Дуже приємна людина!

Увечері, обговорюючи з Лізою, як вони влаштують у себе паризького гостя, Василь розповів їй про те, як він мучився.

— Недарма кажуть: віру в себе втратиш — усе втратиш! — перефразував він східну приказку. — Гадаю, тепер усе буде гаразд. А втім, не забігатимемо наперед, хоч багато чого і тепер залежить від нас — від нашої витримки!

— Рівноваги й витримки тобі не позичати — на двох вистачить, — сказала Ліза.

— Та й тобі скаржитися на брак витримки не доводиться!

— Ти так думаєш? А мені часто здається, що я не витримаю і втечу звідси… Кину все і втечу не оглядаючись! — Ліза відвернулася, щоб він не бачив її обличчя. — Ти навіть не уявляєш, як мені все тут остогидло. Цілісінький день сиджу в чотирьох стінах і все думаю: за які гріхи доля така неласкава до нас? У цьому закутку мені обридло все: пусті розмови із сусідками, святенницьке обличчя служниці, нікчемні романи модних письменників… Я хочу додому, до своїх! Зрозумій мене, — важко прикидатися і щоразу, перш ніж сказати слово, обдумувати, що і як ти скажеш. І так місяцями, роками… — В Лізиному голосі бриніли сльози.

— Що ти, що ти, люба? — стурбувався Василь і обняв дружину за плечі. — Так не можна! Ти ж знаєш, в ім'я чого ми тут. І куди, зрештою, поділося твоє почуття гумору? Чи бач — сусідки, служниця! Ну, всміхнися, всміхнися скоріше! Ти ж у мене мудра, все розумієш…

— Розумію, а серце стомилося. Знаєш, як це важко, коли розум і серце не в злагоді… Для чого я стільки вчилася? Щоб гаптувати серветки, варити абрикосове варення, маринувати перець?

— Нічого, люба, трошечки потерпи, відпочинь. Настане і твоя черга. Мені ж теж не дуже весело сидіти без серйозного діла в глухому містечку, з ранку до вечора ремонтувати машини, збираючи капітал для мосьє Ренара… І все-таки ми з тобою недаремно гаємо тут час. Все це окупиться, от побачиш!

— Ну гаразд… пробач мені… Забудьмо про цю розмову. Подумаймо краще, як прийняти дорогого гостя та його «племінницю»…

— Привеземо їх додому, дамо відпочити, нагодуємо смачною вечерею. По вечері, якщо вони захочуть, пройдемося до ставка або залишимося вдома, послухаємо музику. Адже Жубер дуже любить музику.

— А в неділю підемо до церкви? — спитала Ліза.

— Неодмінно! Ми з тобою добрі католики і не можемо пропускати меси навіть через гостей! Якщо й вони захочуть піти з нами — будь ласка! А от як бути з обідом — не знаю. Мені хотілося б запросити на обід мера, начальника поліції, Франсуа та й самого мосьє Дюрана. Хай Жубер подивиться, як вони ставляться до мене. Але де влаштувати обід? В ресторані Дюрана незручно — його теж запрошуємо. Дома у нас — марудно.

— Обід можна влаштувати в павільйоні на березі ставка. Там є досить просторі кабінети, обвиті виноградом.

— Так і зробимо!..

В суботу Василь і Ліза зустріли на станції Жубера та його супутницю — гарненьку, в міру нафарбовану, струнку шатенку років двадцяти — двадцяти трьох, у легкій елегантній сукні.

Побачивши Василя, Жубер привітав його галасливо і багатослівно, галантно поцілував руку Лізі і відрекомендував їм супутницю.

— Моя бідолашна дружина занедужала, і племінниця погодилася супроводжувати мене!..

Дома Мадлен пішла з Лізою у відведену їй кімнату, щоб опорядитися, а Василь з Жубером випили перед вечерею аперитиву.

— У вас прекрасно, напрочуд легко дихається, — сказав Жубер, підходячи до відчиненого вікна. — Усе життя мріяв мати заміську віллу і власний автомобіль, але, мабуть, так і помру, нічого не добившись! — Він невесело