Дядечко на ім’я Бог - Євген Вікторович Положій
Усі мої думки були про подальший шлях. Я перебирав варіанти, і жоден не видавався стовідсотково правильним.
Запитавши на ресепшені Валентину, я хотів дізнатися, хто дав їй візитівку. Але почув лише те, що такі візитні картки в готелі дають усім, хто прямує далі, — нічого особливого. Що я мав робити далі? Їхати до Аммана? На кам’яні могили я надивився досхочу, кам’яне Небо начебто бачив також, а от кам’яна мапа і кам’яна вода — як бути з ними? З батькового листа чітко випливає, що їх я маю відвідати ще до столиці Йорданії. Майже у відчаї я вирішив на годину стати джапанісом, тобто вкотре зосереджено вивчити інформацію про найближчі міста. Мої японці вже спали, я сходив у душ і... раптом також заснув, утомлений і зовсім зморений набатійцями та їхнім велетенським кам’яним містом-цвинтарем. Мені не снилося нічого.
Прокинувся я, можна сказати, випадково. Порожня кімната!!! Я глянув на мобільний — господи, автобус від’їжджає за п’ять хвилин, я зовсім не почув будильника, такого ніколи ще не траплялось! Тіло боліло скажено, приблизно як після першого дня катання на гірських лижах — тільки вдесятеро сильніше. Я ледь відірвав, саме відірвав, себе від ліжка, кількома рухами, наче робот, похапцем скрутив і запхав у наплічник спальник, швидко одягнувся і кинувся вниз. Поруч з автобусом стояв той самий молодий водій. Побачивши мене, він радісно заусміхався: «Ти мав рацію, парував радіатор!» Аякже!
У салоні сонно блимали оченятами лише троє моїх сусідів-джапанісів. Дико хотілося спати і мені, тому, щоб дарма не теревенити з водієм, я кинув оком на останні сидіння, де хутенько розлігся на повний зріст. Водій підвіз нас просто до дверей рейсового автобуса, нам лишалося тільки ввійти. Вільних місць було лише чотири, тож ми опинилися поруч, і надалі намагаючись удавати взаємну незацікавленість. За вікном пропливав типовий пейзаж: каміння, пустеля, інколи сади. Справді, свою країну починаєш цінувати (або навпаки), лише коли побачиш інші. Пісок і каміння Єгипту та Йорданії справляли гнітюче враження. Наша зелена Україна, де повно і води, і тіні, видавалася справжнім Едемом.
Одна з незручностей місцевого громадського транспорту — у ньому безперестанку курять. І хоча курять лише чоловіки, навіть коли тримають на руках немовлят, курити ще й свої сигарети зайве — в салоні, незважаючи на відчинені вікна, дим так і клубочиться. Ми намагалися заснути, але заснути не вдавалось. Де ті араби вчаться так водити автобуси, цікаво? Дороги в них досить пристойні, але стиль їзди більшості водіїв настільки незручний для пасажирів, що кишки можуть уже через десять хвилин опинитися на сусідах. Добре, що я не встиг поснідати. Потім, спостерігаючи, я зрозумів, чому вони їздять саме так. Арабські водії дуже мало працюють з коробкою передач: різко розганяються, різко гальмують перед поворотами, потім знову ж таки різко по газах, і все майже на третій або четвертій швидкості — і погнав далі! Ліниві або пристосовані лише для керування автомобілями із заднім приводом.
Японка поруч довго крутилася, вмощуючись зручніше, зрештою, повернулася і запитала: «Ти італієць?» Я щиро розсміявся: «Я що, схожий на італійця?» — «Ти наспівував якусь пісню, коли сидів в Інтернеті, схоже, що ти співав італійською. І ніс у тебе великий». — «Ні, я з України. Просто мови мелодикою дещо, мабуть, схожі. Ти знаєш щось про Україну?» Я вже знову приготувався пояснити, де це таке диво — Україна — розташоване, але японка виявилась освіченою і повідомила, що знає про Київ. Це було несподівано і втішно, точніше, несподіваним було відчуття втіхи за свою країну.
Мені спало на думку, що я ніколи раніше не переймався питанням, люблю чи не люблю свою країну. Я ідентифікував себе як українець, лише слухаючи результати спортивних змагань, як правило, з Олімпійських ігор. От тоді вони були «наші», тобто «мої», а так я навіть і не пригадаю. Світові новини про мою країну були майже завжди негативні, а внутрішні новини — суцільна брехня, тож який сенс ідентифікувати себе з країною-невдахою і брехнею? Краще робити вигляд, що це тебе не стосується. Але тут, за кордоном, усе інакше: нікого не хвилює, яка там у нас політична ситуація. Ти з України — от і відповідай! Лише одна доба, проведена у відповідях на питання «Звідки ти?», здається, зробила з мене куди більшого патріота, ніж усі роки, проведені на Батьківщині. Просто сміх. Це як у випадку з питанням «До якої релігії ти належиш?» — не можна відповісти в мусульманській країні, що ти не віриш хоча б у якогось Бога. Не зрозуміють — можуть і вбити, прийнявши за диявола, тобто шайтана. Я трохи перебільшую, звісно, але краще тут так не казати, якщо хочете, щоб до вас із повагою ставилися.
Мені взагалі завжди подобалися японки, такі собі мініатюрні загадкові лялечки, в кожній із яких сидить Йоко Оно й чекає на свого Джона Леннона. Дівчину звали Іко, її подругу — Ейко, а їхнього супутника — Тетра. Я запитав у нього: «Тетро, тобі сподобалась Петра?» Він, нарешті, розсміявся, і ми разом почали з’ясовувати, хто куди їде й навіщо. Тетра і Ейко (на мій погляд, досить страшненька дівчинка, — я так зрозумів, що вони подружня пара) хотіли одразу дістатись Аммана, у них, зрозуміло, візитка готелю «Кліф». А Іко, досить-таки симпатична дівчина, хотіла заїхати в Мадабу подивитись на мозаїку в храмі Святого Георгія, гору Нево і, можливо, на Мертве море і річку Йордан, де хрестили Ісуса. Куди їхати мені, я не знав, до того ж моя недосконала англійська не дозволяла нормально спілкуватись — інколи я видавався тупим незграбним бовдуром. Я з усіх сил намагався удавати із себе бувалого мандрівника, якому в принципі однаково, куди їхати, аби тільки їхати. Але на серці справді було легко — я б сказав, незнайомо, нечувано легко: я не шкодував ні про що. Урешті з’ясувалося, що я таки дуже тупий. Для
