Полонені Білої пустелі - Фарлі Моует

Тепер уже схвилювався Джеймі.

— То гайда! — вигукнув він. — Попливімо їм назустріч!

Джеймі кинувся складати речі в каное, а його приятель повільно пішов слідом за ним. З хвилину Авасін постояв на березі. Вигляд у нього був нерішучий, стурбований. Нарешті він сказав:

— Послухай, Джеймі, може, нам слід було б радше повернутися до стоянки? Олені скоро з'являться в тому місці, і ми могли б допомогти в полюванні Етцанні й Теліє-квазі.

— Ні, — вперто відповів Джеймі. — Я хочу подивитися і на оленів, і на Кам'яницю!

Авасін був глибоко занепокоєний, але нізащо в світі він не признався б Джеймі, що до цього почуття в душі його домішувався ще й страх. Він знав, що десь там, на півночі, ескімоси, мабуть, теж стежать очима за тією самою зграєю круків і готуються до полювання. Подорожувати Казоном далі явно означало наражати себе на небезпеку. Та він не міг примусити себе висловити ці побоювання вголос, а тому неохоче зайняв своє місце на кормі.

Незабаром вони перетнули спокійну заплаву, швидка, навальна течія річки знов підхопила їх і за кілька миль винесла до лабіринта рукавів між острівцями, що їх Авасін бачив уранці. Тут течія вповільнилася, і хлопці почали петляти між голими, округлими клаптиками суходолу.

Нарешті вони потрапили у вузьке, видовжене озеро, північного берега якого їм не було видно. Авасін насторожено вдивлявся в береги попереду, шукаючи ознак того, що інші люди — ескімоси — вже побували тут. Але довкола панували тиша й спокій.

Стояв погожий, безхмарний ранок, над рівниною повівав свіжий південний вітерець. Громаддя Оленячої гори на заході поступово зростало й ближчало, до нього вже залишалося, мабуть, не більше десяти-п'ятнадцяти миль. Подумавши про це, Джеймі зауважив:

— Якби Деніказі поплив річкою, як оце ми, то дістався б до Оленячої гори вдвічі швидше.

Авасін залишив ці слова без відповіді. Він був певен, що Деніказі прийняв мудре рішення. «Ми по-дурному ризикуємо», — подумав хлопець. І в ту ж мить дав собі слово: нехай Джеймі думає про нього що завгодно, але він наполяже на тому, щоб далі північного берега цього озера вони вже не пливли.

— Якщо до вечора ми не знайдемо Кам'яниці, то завернемо назад! — сказав він уголос. — За водою ми пливли швидко, та інша річ буде вертатися проти течії. Добре, як нам пощастить дістатися до стоянки менш ніж за два дні.

Це було сказано таким категоричним тоном, що Джеймі зрозумів: сперечатися — марно. Зітхнувши, він промовив:

— Мабуть, ти таки маєш рацію. Шукаємо до вечері, а тоді — назад.

Та вийшло інакше. Сам Барренленд, здавалось, вирішив стати спільником Джеймі. Південний вітер поступово дужчав і нарешті задув так міцно, що хлопці вирішили скористатися з нього й поставити вітрило. Джеймі закріпив на веслі тонку ковдру, і каное весело помчало вперед. Навіть Авасін забув про свої тривожні думки, втішаючись цим швидким польотом на крилах вітру.

Десь за годину хлопці побачили, що озеро попереду різко звужується й знов переходить у річку. Ні Джеймі, ані Авасінові не спало на думку зняти вітрило. Власне, озеро так непомітно сполучалося з річкою, течія починалася так повільно й плавно, що хлопці просто не звернули на неї уваги. Радісно збуджені швидкістю, вони скеровували човен за течією, що саме огинала довгий мис.

Коли Авасін своїм веслом завершив поворот, Джеймі, який сидів на носі, раптом застережно скрикнув.

За якусь сотню ярдів попереду річку від берега до берега перетинали страшні пороги. Вода з шаленою люттю зринала з них униз, вируючи й скипаючи між сотнями гострих уламків граніту, що стриміли з піни, мов вістря ножів. Жодного проходу не видно було в цьому хаосі каміння й води. Попереду біснувалося клекотливе пекло, готове розтрощити й розшматувати все, що до нього потрапить!

Підхоплене несамовитою течією, каное опинилося на краю прірви, перш ніж хлопці встигли отямитися.

— Вітрило! — закричав Авасін.

Джеймі не почув його крізь гуркіт води, але, керований інстинктом, він і сам уже вхопився за ковдру й почав смикати її. Спохвату він втратив рівновагу; весло, що правило за щоглу, полетіло за борт, потягнувши за собою й вітрило. Намокла ковдра, діючи як кітва, зразу ж завернула ніс каное, і тепер човен наближався до порогів бортом. Авасін одчайдушно встромляв весло у воду — якби йому пощастило зачепитися ним за який-небудь камінь, він удержав би корму на одному місці, доки каное повернулося б знову носом до порогів. Але зусилля його були марні — весло весь час сковзало, і тепер човен несло бортом уперед до першого ряду гранітних скель.

Нараз Джеймі відчув різкий удар, і в ту ж мить його викинуло за борт — у водоспад. Падаючи, він ударився головою об камінь і втратив свідомість.

Авасінові пощастило більше. Перш ніж каное сплющилося об скелю, мов сірникова коробка під молотком, хлопець встиг вискочити з нього. Кілька секунд він боровся за своє життя, намагаючись утриматися на поверхні над стрічною підводною течією, що засмоктувала його, а тоді, підхоплений потоком, перелетів через пороги і впав у вир під водоспадом, де борсався, аж доки спромігся нарешті звести дух. Потім коловорот поніс його до берeгa, ввергнув у побічну течію і залишив, розпростертого, в тихому плесі, на мілині. Авасін був весь у синцях, з глибоких порізів — слідів гострого каміння — сочилася кров. Але він залишився живий — і при повній свідомості.

Перша думка його була — що з Джеймі? Звівшись на коліна, він оглянув гуркотливу річку й побачив свого друга — той плавав горілиць у плесі. Насилу пересуваючи ноги, що тремтіли й відмовлялися нести його, Авасін увійшов у воду, схопив товариша за волосся й витяг на берег.

Потім, підкоряючись інстинктові самозбереження, який не могла заглушити навіть запаморочлива раптовість аварії, він знов повернувся до річки, туди, де зачепившись за гострий