Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май
— Тепер без коней червоношкірим кінець, — продовжив Вілл Паркер. — О, що я бачу! — вигукнув він, помітивши трупи індіанців. — То вони вже приходили до нас у гості! І віддали Богу душу після частування. Ласкаво просимо! Всіх інших чекає такий самий прийом. Але ви тільки подивіться на коней! Як вам цей гнідий? Напевно, це кінь вождя.
— Якого ми відпустили погуляти. Де ж це бачено, щоб миші зловили кота, а потім дали йому втекти! — пробурчав Сем Гоукенс.
Але Вогняна Рука не відреагував на бурчання Сема. Як зачарований, він дивився на гнідого скакуна.
— Чудовий кінь! — захоплено сказав він. — Якби я міг вибирати між ним і Ластівкою, я швидше би вибрав його.
— Віннету розмовляє з душею коня і чує, як б’ється його серце, — втрутився в нашу розмову Віннету. — Віннету би вибрав Ластівку.
Раптом пролунав пронизливий свист, і в плече Сема Гоукенса вдарила стріла, але наконечник з обсидіану[75] не зумів пробити шкіряний панцир. Тієї ж миті почувся оглушливий свист, хоча жоден червоношкірий так і не посмів з’явитися перед нами. Мабуть, вони тільки намагалися налякати нас. Сем Гоукенс підняв стрілу, зневажливо глянув на неї і сказав:
— Я тридцять років нашивав латку на латку! Невже вони думають, що зможуть дротиком пробити мою куртку! Та вона тепер твердіша за залізні обладунки, качка б мене копнула!
Куртка Сема справді заслуговувала на похвалу, але милуватися нею зараз не було часу. Судячи з того, що індіанці не перейшли в напад, їх було ще небагато, решта, мабуть, шукала втоплену в річці зброю, ремонтувала луки й виготовляла нові стріли. Слід було насамперед відігнати їх подалі від «фортеці», щоб, не підставляючись під їхні кулі і стріли, провести крізь вузький прохід коней, тому ми, схопивши зброю, кинулися в ліс, щоб відповісти на привітання червоношкірих. Однак там ми їх не знайшли: найімовірніше, вони подалися назад, щоб на безпечній відстані дочекатися підмоги. Ми вирішили не зволікати і якомога швидше сховатися у таборі. Один із вестменів став на варті, а всі інші зібралися біля багаття.
Кожному хотілося розповісти про свої подвиги і висловитися про те, як краще захистити табір від індіанців. Десяток здобутих у бою скальпів додали вестменам самовпевненості, і вже ніхто не сумнівався, що ми зуміємо вистояти проти люті червоношкірих. У печерах зберігалися запаси продовольства, яких вистачило б не на один тиждень облоги, боєприпасів теж було достатньо, тож вороги могли хоч довіку стерегти вихід або розбивати від нетерплячки голови об гострі скелі, які надійною вартою оточували долину.
Навіть досвідчений Вогняна Рука недооцінював небезпеку, і тільки Віннету не брав участі у загальному радісному обговоренні, а лежав поруч зі мною, заглиблений у свої думки.
— Погляд мого червоношкірого брата похмурий, а чоло зморщене. Які думки тривожать серце апача? — запитав я.
— Віннету розмовляє з Великим Духом. Він бачить смерть, яка вривається через прохід і спускається з гір. У долині лютує полум’я, а вода почервоніла від крові. Розум білих скаламутився від спраги помсти, а очі осліпли від ненависті. Парранох прийде по скальпи мисливців, але Віннету битиметься з ним і заспіває пісню смерті над тілом ворога.
— Але як можуть індіанці увірватися в «фортецю»? Їм не вдасться проникнути сюди через прохід.
— Мій брат вимовляє слова, в які не вірить сам. Хіба може одна рушниця зупинити сотні ворогів?
Віннету казав правду. Він повторив уголос мої думки. Одна людина не в змозі захистити вузький прохід від численних ворогів, вона може вбити перших, але інші розтопчуть її і прорвуться. Я поділився нашими сумнівами з Вогняною Рукою, але він відповів:
— Тоді ми зустрінемо їх густострілом біля виходу з тунелю.
Його аргумент мене не переконав, але й сперечатися не було сенсу. З настанням темряви ми подвоїли варту. Я мав був стати на варті лише на світанку, коли індіанці зазвичай нападають на ворога, щоб застати його зненацька, але важке передчуття опанувало моєю душею, і внутрішньо я був готовий стати до бою хоч уже.
Щоб чимось зайняти себе, я пішов шукати Ластівку. Він щипав траву в далекому кінці долини біля підніжжя скельної стіни. Поплескавши його по шиї і пригостивши коржем, я вже зібрався було йти, коли мою увагу привернув легкий шурхіт, що долинув зверху.
Кінь підняв голову, готовий попередити мене про небезпеку гучним пирханням. Я швидко схопив його за вуздечку і прикрив долонею роздуті ніздрі, щоб він не видав нашу присутність. Я з напругою вдивлявся у нічне небо, сподіваючись розрізнити на його фоні темні силуети. Пройшла хвилина, ще одна. Може, зі скелі зірвався випадковий камінь? Або ж його скинув чийсь необачний порух, а тепер той хтось вичікує?
Ескаді з племені апачів. Арізона, прибл. 1903 рік. Фото Едварда Киртіса. Бібліотека Конгресу США.
Нарешті на скелях з’явилися тіні індіанців, які обережно спускалися вниз. Той, хто йшов попереду, рухався впевнено, наче бував там уже не раз і добре знав таємну стежку. Ще трохи, і вороги ступлять на дно долини.
Якби я захопив із собою штуцер, досить було б одного пострілу, щоб убити провідника, без якого інші не змогли б зробити й кроку. Але зі мною були тільки револьвери, геть непридатні для прицільної стрільби на такій відстані. Стріляти ж лише для того, щоб попередити товаришів, не було змісту: перш ніж до мене добіжить допомога, індіанці встигнуть схопити мене, а тікаючи, я потраплю на відкритий простір, де навіть поганий стрілець зможе загнати в мене кулю. І я вирішив вдатися до хитрощів.
Парранох, а саме він вів усіх і явно не вперше спускався цією стежкою, наближався до скельного виступу, який був якраз на півдорозі між нами. «Якщо я встигну туди раніше за нього, — подумав я, —
