Підняти вітрила! - Раду Тудоран
Насправді дістались вони сюди тільки інстинктивно. Проводячи більшу частку життя на воді і знаючи всі шляхи на цьому архіпелазі, вони відчували навіть, в якому місці поверне гнаний бурею корабель.
Зустрілись вони після обіду 5 січня саме там, де капітан сподівався побачити на якорі корабель П'ера Баяна. «Сперанца» обігнула мис Горн, звідти при попутному вітрі пішла прямо на північ, залишивши праворуч острів Леннокс, потім Піктон і зайшла нарешті в протоку. На північ простяглася аргентінська територія Вогняної Землі, на південь острів Наваріно.
Антон стояв на носі, тримаючи перед собою карту, і хвилювався дедалі дужче. Серце його билося зараз так, як рідко може битися серце землянина. Він здалеку впізнав гори Олівія, під схилами яких кинув колись якір бриг «Бігл», тут він разом зі своїм другом думав стати на тривалу стоянку. Далі протока ширшала, відкриваючи праворуч маленьку затоку, в глибині її вирувала недосліджена експедицією Дарвіна річка, а більше нічого не видно.
Обличчя капітана зблідло, серце, мабуть, утомилося битися так довго між надією й сумнівами, кров застигла в жилах, і він заціпенів, стискуючи в руках підзорну трубу. Отже там, за цими висотами, починалася невідома земля, він за дві милі від неї, але бухта була порожня, «Есперанси» не видно ніде.
О пів на сьому «Сперанца» кинула якір у глибині затоки. Рівно о сьомій капітан спустився в каюту до Мартіна Стрікленда. А той, радий, що знайшлися аборигени, зустрів його в доброму гуморі:
— Ну, капітане, ось ми майже на місці! Завтра будемо в Ушуайї, і я висаджуюсь!
— Ви помиляєтесь, пане! — похитав головою капітан.
Мартін Стрікленд тільки очі витріщив на нього.
— У вас є календар? — вів далі Антон.
— Звичайно!
— Тоді ви, певне, знаєте, яке сьогодні число.
— П'яте січня, — відповів пасажир «Сперанци», починаючи вперше від початку подорожі дивуватися.
— Пане, виповнилось рівно місяць, як ми ввійшли в Магелланову протоку, і наша угода закінчилася три хвилини тому.
— Справді! — погодився Мартін Стрікленд. — Тому й кажу, що завтра я висаджуюсь.
— Не завтра, а сьогодні! Але спершу віддайте мені належні гроші!
Пасажир здивовано глянув на нього і спокійно відрахував двісті п'ятдесят фунтів стерлінгів новенькими папірцями.
— Прошу, ось ще десять за те, що допровадите мене до Ушуайї! — сказав він, кинувши банкноту на стіл.
Капітан узяв належні гроші, останню відсунув убік.
— Я не маю наміру везти вас до Ушуайї, і ніхто не може мене присилувати! Прошу вас негайно зійти з корабля й забрати речі. У противному разі я змушений буду викинути все за борт.
Ось так! Досі Мартін Стрікленд не уявляв собі, що є людина, котра може пересилити його самого та фунти з його кишені.
— Ви, мабуть, жартуєте, капітане! — сказав він, заворушившись, бо зненацька відчув, що в нього засвербіло все тіло.
— Мені не до жартів! Прошу звільнити каюту!
— Гаразд! Я висаджусь, але ж не зараз, коли настає ніч, а завтра вранці! Де ж я спатиму? — гаркнув Мартін Стрікленд, схоплюючись на рівні й тримаючи руку в кишені.
Антон Лупан давно вже запримітив, що його пасажир в одній кишені тримає гроші, а в другій револьвер, бо для нього і те, й друге — зброя однакової цінності.
— Пане, — обізвався він спокійно, — револьвер є і в мене, а в моїх людей рушниці. Отже, я чекаю, коли ви висадитесь.
Мартін Стрікленд повагався якусь мить. Затятість капітана видалась йому абсурдною, однак він досить добре знав людей, щоб вичитати в їхніх очах несхитне рішення. Даремно чинити опір, бо ні гроші, ні благання, ні револьвер не допомогли б йому.
— Все одно я не зможу перевезти сьогодні весь вантаж: у мене п'ять вагонів знаряддя та інструментів. А їх за годину не перевезеш, — зупинився він уже в дверях.
Тут саме нагодився Герасім. Капітан усміхнувся:
— Герасіме, нашого пасажира треба висадити зараз на берег. Довезіть його шлюпкою до берега. Але він просить залишити до завтра вантаж. Скільки ми попросимо за це?
Стерновий одразу второпав, у чому тут справа, але спершу почухав голову за своїм звичаєм, а потім невинно сказав, ніби йшлося про казна-яку дрібничку:
— Та чи я знаю, пане, скільки? Мабуть, фунтів десять, щоб він не думав, ніби ми розбійники.
Коли шлюпка з Мартіном Стріклендом і Блеком Педро причалила до берега, почалася мжичка — гіршого й не придумати!
На борту «Сперанци» відсутність пасажира поки що не змінила нічого. Люди так само спали в трюмі на вантажі Мартіна Стрікленда, Негріле у буді на палубі, Аднана в кубрику, а капітан у кормовій каюті сам. Але капітан, замість того щоб спати, радіючи, що кинув якір у тому місці, до якого він прагнув, мов до казки, хвилювався дедалі дужче. Вже настала північ, а він ніяк не міг склепити очей…
Алкалуфи на березі, притиснувшись одне до одного, спали під дощем, який не вщухав.
А Мартін Стрікленд розлючено ходив по березі, натикаючись на камені, і лаяв Антона Лупана. Блек Педро розвів вогнище на березі річки, але хіба зігрієшся біля вогню, коли тобі ллє на голову?
Час від часу він кидав оком на протоку, де мріло світло «Сперанци», що стояла на якорі. Проклятий капітан!.. А може, послати Блека Педро, хай візьме алкалуфів, пірогою вони підкрадуться до шхуни, вискочать на палубу й виріжуть увесь екіпаж? Від скількох би турбот він позбувся! Не треба було б вивантажувати п'ять вагонів на неходжену землю, не треба було б три дні пхатися пірогою до Ушуайї, щоб знайти інший корабель…
Але, на його нещастя, він розумів, що «Сперанцу» нелегко взяти. Хоч