Рекламне бюро пана Кочека - Варткес Арутюнович Тевекелян

Росію, — прочитав він уголос. — Для цього армія має пустити в дію всі підпорядковані їй з'єднання, за винятком тих, які потрібні для захисту, окупованих районів. Підготовка має бути завершена до п'ятнадцятого травня тисяча дев'ятсот сорок першого року. Особливу увагу слід приділити тому, щоб підготовку до цього нападу не можна було виявити…» Ну як, досить?

Василь мовчав, намагаючись не виказати свого хвилювання, але то йому давалося нелегко.

— А як же з Англією? — спитав він щонайбайдужіше. — Невже ваші все ж наважаться воювати на два фронти?

— Фюрер сподівається, що, коли він нападе на Радянську Росію, Англія погодиться на переговори і, зрештою, допомагатиме у війні проти комуністів… Є чутки, що незабаром почнуться переговори з англійцями. Як і передбачалося, хтось із керівників партії поїде до Англії…

— Ну що ж… Це не тільки важливі, але й страхітливі відомості!

— Я ж і кажу: війна з комуністами — це вам не весела прогулянка по країнах Європи. Боюся, що росіяни себе покажуть!..

— Ви залишите мені копію початку директиви?

— Можу, однак… — Лемке зам'явся.

— Так, так, розумію! Ось вам чек на п'ять тисяч доларів. — Василь підписав чек і дав його Лемке. — Ще одне прохання до вас: у Берліні знайдіть мого колишнього садівника Мюллера і передайте йому листа, а коли повертатиметеся, привезіть відповідь.

— Будь ласка, це мені неважко! — Як тільки Лемке одержав чек, настрій у нього помітно покращав.

— Коли ви збираєтеся знову прибути сюди? — спитав Василь.

— Приблизно через місяць.

— А якщо я візьму на себе всі ваші дорожні витрати, могли б ви приїхати тижнів через два?

— Мабуть, зможу. Сьогодні п'яте січня, буду у вас п'ятнадцятого. Це вас влаштовує?

— Цілком. Завтра я напишу Мюллерові листа…

Перед від'їздом із Берліна Василь мав розмову з садівником. Мюллер після того, як Василь визволив його із гестапо, відчув до нього велике довір'я. Вони домовилися, що Мюллер, коли виникне крайня потреба, виконуватиме роль поштової скриньки.

Потискуючи велику волохату руку есесівця, Василь сказав:

— Запросив би вас до ресторану пообідати, але, відверто кажучи, у ваших інтересах, щоб нас не бачили вдвох!..

Лемке пішов, а Василь довго сидів за письмовим столом, обхопивши голову руками. Здається, сталося найгірше з усього, чого тільки можна було сподіватися. Гітлер вирішив напасти на Радянський Союз!.. «Треба діяти, негайно повідомити «батька»… Звідси, із Швейцарії, це зробити легко», — мовив сам собі Василь, а інший голос нашіптував йому: «Не гарячкуй, дотримуйся правила — перш ніж передавати «батькові» такі важливі відомості, спочатку перевір їх, продублюй по кількох джерелах…»

Василь терзався, аж поки, нарешті, через десять днів, з'явився оберштурмбанфюрер. Віддавши Мюллерового листа, він запитливо подивився на Василя.

— Ви хочете одержати гроші за ваші дорожні витрати? Скільки? — запитав Василь.

— Дрібниці, триста доларів…

Відомості Лемке підтверджувалися. Щоправда, Фрідріх Кольвіц називав кілька строків нападу на Радянський Союз — 20 квітня, 18 травня, 22 червня і навіть 6 квітня. Але він натякнув, ніби це зроблено, аби ввести в оману ворога. Головне ж — Кольвіц потверджував, що є така директива. І ще Мюллер писав, що здоров'я фрау Ельзи підупадає з кожним днем, і лікарі не сподіваються, що їй стане краще. Сама вона думає, що жити їй лишилося не більше як півроку…

Ясніше не скажеш: півроку — ті ж строки, які встановив Гітлер для підготовки армії до нападу на Радянський Союз.

Тепер не можна було гаяти ні хвилини. Василь замкнувся в своєму кабінеті, склав телеграму на ім'я «батька» і надіслав адресатові.

За день він одержав телеграму-блискавку з пропозицією негайно виїхати з дружиною до Москви через нейтральну Швецію. Це означало добиратися або морем, де нишпорили німецькі підводні човни і топили все, що їм попадалося, або ж через Фінляндію, яку фактично окупувала Німеччина. Часу для роздумів не було. Василь того ж дня відвідав радянського консула і одержав візу на поїздку до Москви — «у справах американської нафтової компанії «Стандард ойл».

У готелі «Національ», де звичайно зупинялися іноземці, було заброньовано номер із видом на Манеж для двох американців — чоловіка й жінки. Ліза годинами могла стояти біля вікна, не одводячи очей від вулиці, від кремлівської стіни, від перехожих. Вона раділа всьому: московському морозу, снігу на дахах будинків, дітворі, що бавилася на подвір'ї сусіднього будинку, студентам, які поспішали до університету…

Не встигли вони розпакувати валіз, як задзвонив телефон. Василь зняв трубку.

— Містере Кочеку, якщо у вас немає невідкладних справ, то просимо зайти до нас. Адресу ви знаєте, пропуск буде замовлено.

Через півгодини Василь стояв перед молодим, але дуже відповідальним працівником, який не запропонував йому навіть сісти.

— Скажіть, Максимов, ви надіслали «батькові» оцю телеграму? — сухо спитав той, тримаючи в руці розшифровану Василеву телеграму.

— Так.

— І ви твердите, що німці збираються напасти на Радянський Союз?

— Принаймні про це свідчать ті неспростовні відомості, які я маю.

— Відомості, відомості! Виходить, вам навіть на думку не спадало, що такі, з дозволу сказати, відомості могли вам підсунути ті, хто хотів дезорієнтувати нас, ввести в оману або навіть спровокувати…

— Я не хлопчисько, щоб мені могли підсунути неправильні відомості. Те, про що я сповістив «батька», правда. Прошу вас не мати в цьому ніякого сумніву! — Василь зблід від гніву і гіркого подиву.

— Посварити нас із Німеччиною хочуть насамперед англійці. Сподіваюся, це ви знаєте? Так, англійці! — Відповідальний працівник підвівся, вийшов з-за столу, і Василь побачив, що він невисокий на зріст і, хоч порівняно молодий, проте встиг наїсти чимале черевце. «Спортом не займається», — подумав Василь. Тим часом відповідальний вів далі:— Одно з двох — або вони ввели нас в обману, підсунувши фальшивку, або…

Василь не дав йому закінчити.

— Не смійте такі розмовляти зі мною! — тихо сказав він і, обернувшись, вийшов з кабінету.

Відмітивши пропуск у секретаря,