Вибрані твори. Том перший - Леонід Михайлович Тендюк

не лише температурні дані та солоність, а й мікроорганізми, зокрема планктон. Конфігурація дна, його нерівномірні обриси теж чимала перепона. Ми це врахували. Але занадто «ламані» стають гідроакустичні сигнали.

15.45 …Океан сповнився шумом. Де й поділося його безгоміння. То тут, то там запрацювали загадкові акустичні маяки — вони повністю заглушили звукові імпульси придонних буїв. Вони нас заводять в оману! Ми просуваємось навмання. Всі навігаційні прилади вийшли з ладу. Пробираємося, ніби в лабіринті: скелясті тераси, гроти, ущелини.

…Удар! «Оріон» опинився у тисняві скель.

Спробували дати задній хід — не вдалося: кам'яні лещата схопили мертвою хваткою. Все ж трохи позадкували. Нарешті вирвались!

Повільно піднімаємося. Носове горизонтальне стерно заклинило. Вийшло з ладу й кормове.

Втратили орієнтацію в просторі. Де ми? Нас оточують гори, хаотичне громаддя нависає над човном.

Скеля. Вузький карниз. Сильний удар у лівий борт. Двигун заглух.

…Скільки часу, як ми тут — день, другий, третій? Хвилини, мов вічність. Самотужки звідси не вибратися. Пошуки, очевидно, почалися. Але запас повітря катастрофічно падає… Знесиленість, задуха. Хай буде проклятий той, хто злою рукою посіяв нещастя!

Аквалангісти з судна забезпечення не допоможуть, якщо навіть і розшукають «Оріон»: його треба піднімати, а батискаф не встигне підійти на поміч.

…Ми гинемо.

Звертаємося найперше до вас, шановний сер Д'Юк: друзі-акванавти, кого не залякає наша смерть, і вони вирушать на штурм океану, повинні врахувати все, що трапилося з «Орі…»

Записи в журналі на півслові обірвалися.

До «Садка» підійшло судно-носій, з якого у свій останній рейс вирушав «Оріон».

На капітанському містку, осторонь офіцерів — капітана й штурманів — під щоглою, на якій звисав приспущений прапор, стояв сивоголовий чоловік. То був сам сер Д'Юк.

Приклавши руку до кашкета, адмірал віддавав честь загиблим.

Невдовзі «Оріон» із нашого корабля забрали.

І того ж дня всі дослідні судна — наші й іноземні — зійшлися за кілька миль від банки.

Особовий склад експедицій вишикувався на палубах. Затужили гудки. І з кормового майданчика, ніби три біломармурові статуї, безшумно ковзнули в океан зашиті в парусину акванавти.

Зойкнула чайка, вдарилася в борт хвиля. Гнітюча тиша — сумно й тривожно — залягла на палубах. Не хотілося розмовляти. Та й про що говорити! Красномовніше за слова передавало нашу скорботу мовчання. Навіть Окань, мастак каламбурити, затих.

Кораблі рушили на захід.

Прокляте місце — банка Корона — лишилося далеко в океані.

І, може б, про неї так ніхто й не згадав — хіба що загибель акванавтів коли-небудь болем різонула серце, якби пізніше не трапилось нещастя, що безпосередньо стосувалося випадку з «Оріоном» і магнітної бурі, в яку потрапив «Садко».

Розділ одинадцятий
МІЖ НОСІ МАЗАВА ТА ЗАЯЧОЮ ГОРОЮ

Не те щоб Ступа хизувався собою. Просто після випадку з «Оріоном» та з'ясування причин його загибелі, що підтвердили несправедливо осміяне твердження молодого вченого про отой чортів звуковий випромінювач, до Юрія почали ставитися з особливою повагою. Він неабияк виріс в очах інших.

Насамперед його ж друзі вибачилися за поспішливу недовіру, з якою вони того шаленого дня зустріли Юркове приголомшливе повідомлення. Гліб Семенович привселюдно розцілував хлопця.

— Далеко підете, колего! — патетично виголосив професор, і його руда цапина борідка дрібно затряслася від напливу емоцій. — Герой, герой! — поплескав він Ступу по плечу.

Ось вона, гримаса долі! — посміхнувсь я, згадавши недавно сказане Глібом Семеновичем про те, що Юрко може стати справжнім ученим тільки тоді, якщо не прислухатиметься до «голосу моря». А зараз, бач, цей «голос» виводив Ступу на широку дорогу науки. Як зазначав хтось тямущий: від великого до смішного — один крок. Кок і той, дарма що не причетний до науки, побачивши Ступу біля камбуза, помадив: «Поки обід, згризіть, будь ласка, Індустрійовичу!» — і кинув в ілюмінатор кілька виварених кісток.

Юрка оточили увагою, з його думкою почали рахуватися. Втім, сам Юрко, розсудливий і не марнославний, байдуже сприймав цей вияв банального людського поклоніння, хоч, правда, й сталася в ньому якась ледь помітна зміна.

То була впевненість у власній силі й правоті, окрилена радістю від виграного поєдинку. В голосі його тепер проривалися нотки незаперечної категоричності.

І в перепалках із своїм товаришем Ступа верховодив.

Зараз хлопці удвох несли вахту біля ехолота.

— Ти, Альфреде, наполягаєш, — звернувся Юрій до Зайця, — що районом наших пошуків має стати ложе океану, десь між вісімнадцятим та тридцятим градусами південної широти. А я переконаний, і на цьому стою: затонулі материки, якщо такі взагалі існують, слід шукати не в ложі, замуленому осадками, а в диявольській кузні планети — біля глибоководних жолобів і острівних дуг, там, де моретрясіння й вогнедишні вулкани часом перековують земну кору. Та ще більше шансів натрапити на слід поглинутих морем земель коло шельфу, на підводних околицях континентів.

— Я переможений, здаюся!

Заєць кумедно звів руки над чубатою головою.

Двері в ехолотній були відчинені. Проходячи палубою, я від початку до кінця бачив те лицедійство.

Юрій замовк. Присунувши стілець ближче до столу, взявся розшифровувати зміїсту, що спадала на долівку, стрічку сьогоднішньої ехограми. Заєць йому допомагав.

На моїй вахті неподалік від екватора «Садко» за останню добу двічі проміряв дно. Цей район учені вирішили обрати для підводних робіт. Але, як виявилось, глибини не відповідали даним про них, що були зібрані раніше дослідними експедиціями. Під час промірів раптом з'являлася нова гора, де на карті значилося лише плато, або ж на колишній рівнині шрамом звивалася прірва.

Виходило, що дно завдяки вулканічній