Підняти вітрила! - Раду Тудоран
Побачивши, що вони озброєні луками й списами, Ієремія поклав руку на мушкет, але Блек Педро заспокоїв його: це не войовничий клич, люди просять милостиню — звичка, набута з приходом чужинців, бо жили вони тільки з того, що давала природа, і помирали від голоду, коли природа ставала мачухою. До того ж, просили не їжу, а іграшки, якими вони хизувалися.
Так Мартін Стрікленд найняв собі першу групу диких алкалуфів для промивки золота. Блек Педро не дозволив їм піднятися на палубу, а спустився в пірогу і, подарувавши найстаршому червону хустку з майна свого нового господаря, почав щось швидко говорити їхньою мовою. Терпляче вислухавши, алкалуфи почали ляпати його по плечах і по грудях, що було знаком довіри й згоди.
Пірога подалась до берега, аборигенам треба було всього кілька хвилин, щоб посадити на човни жінок, дітей та собак і рушити за «Сперанцою»; відтоді вони постійно йшли за нею.
— Та це ж як, пане, — питали люди в капітана, — у них нема ні хат, ні землянок, ні взагалі ніякого прихистку? Пірога — то все їхнє багатство?
Антон знав життя і звичаї тутешніх аборигенів із щоденника діда Леона та з книжок Дарвіна, а тепер побачив на власні очі те, про що ті писали п'ятдесят років тому.
— Так, нема в них нічого, — відповів він, дивлячись на алкалуфів, які вперто веслували. — Єдине їхнє майно — пірога й собака.
У наступні дні вони зустріли й інші племена алкалуфів, які теж вирушили за «Сперанцою». Звісно, швидкість вітрильника значно вища, ніж пірог. Вони так відставали, що губились із поля зору, і можна було подумати, що загубились назавжди. Але пізно вночі, іноді після того, як вахтовий дзвін вибивав північ, остання пірога прибувала на місце стоянки, і тубільці, хоч і стомлені дорогою, починали при світлі смолоскипів шукати між камінням скойки — єдиний свій харч.
«Сперанца» йшла між островами, супроводжувана цим дивним ескортом, який побільшувався з дня на день, набувши розмірів чималої експедиції.
Характер плавання цілковито перемінився. Тепер мало було одного стернового й одного дозорця. Тож від світанку, коли піднімали якір, і до ночі, коли його кидали знову, весь екіпаж стояв на палубі по бортах, пильнуючи за водою, щоб вчасно помітити гостряк скелі, прихований свинцевою водою. Увечері теж залишали двох вартових — одного на носі, другого на кормі.
Пливли так два тижні; і за цей час годинами, бувало, на палубі не почуєш жодного слова, тільки капітан або стерновий видавали іноді відповідні накази.
Але в цьому напруженні, коли люди не мали часу думати про себе, а ніби злилися воєдино із «Сперанцою», яку вони вели в невідомість, тільки один із них, добросовісно виконуючи обов'язки, жив своїм смутком — це бідолашний Ісмаїл.
Після входу в протоку кок утратив через свою тривогу сон і смак. Три дні в Пунта-Аренас у нього обривалося серце, бо кожної миті чекав, що Антон Лупан викине його на пристань разом з пожитками й газеллю. Але коли йому пощастило там, то це не означає, що в наступному порту пощастить знову. Мабуть, капітан чекав, коли Ісмаїл сам вибере порт, як і пообіцяв на самому початку. «Гаразд, ти не зійшов у першому порту, не зійшов у другому, але доки так триватиме?» — міг він спитати будь-коли. 19 грудня ліворуч по курсу вийшли з хмар гори Сарміенто на півострові Брекнок. «Сперанца» невдовзі повернула на вест. Ішла вона цілий день уздовж півострова між силою-силенною маленьких острівців, покритих лісами й туманами, які були однакового — свинцевого кольору. Увечері кинули якір під високим перешийком, там, де протока повертала на зюйд-вест, шукаючи виходу до океану.
Сюди докочувався подих Тихого океану, широкий і дужий, ніби подих велетенської істоти, що мирно спить на третині землі, поклавши хвіст в Австралії, а голову на скелі Вогняної Землі.
Це місце не мало певної назви; північніше карта показувала вузьку протоку, яка розрізувала острів Кларенс надвоє і сполучалася з Магеллановою протокою. Береги і на південь, і на північ, зазубрені вузькими перешийками з глибокими бухтами, підводились скелястими гранітними схилами аж до хмар. Подекуди виднілися, мов задимлені дзеркала, білі латки завмерлої криги. На цьому місці Анди, ті, що тягнулися до мису Горн по західному березі Південної Америки, були потрощені геологічним катаклізмом, і залишки їхнього граніту стирчали на кожному кроці погрозливими й підступними скелями.
«Сперанца» кинула якір у маленькій бухточці на північному березі півострова Брекнок. Гора на заході, вершина якої ховалася в хмарах, захищала від небезпечного вітру. Сонна вода в бухті синіла при світлі туманних сутінок. Корабель ніби вріс у дно глибоким корінням; здавалось, це не вода довкруг, а клейке тісто, з якого ти вже не зможеш вирватись.
Трохи пізніше завиднілися факели алкалуфів, які підпливали, важко веслуючи. Факели — то гілки смолистого бука, вони горіли повільно, випускаючи багато диму, і згоряли повільно, мов свічки. Сірники вже не були для алкалуфів таємницею, і вони без остраху користувалися ними, діставши їх у моряків. Крім того, вони дбайливо підтримували смолоскип або вогнище. Дерево тут ніколи не бувало сухе, щоб його можна було запалити тертям, бо на це пішло б хтозна-скільки часу, і аборигени, залишившись без вогню, бродили цілі дні або й тижні від острова до острова, від берега до берега, поки й знайдуть якесь багатше плем'я й запалять там смолоскипи.
Ідучи протокою, екіпаж «Сперанци» часто бачив пасма диму, що слалися до води, переплітаючись із туманом. Тепер моряки знали, що то були аборигени, які постійно несли з собою вогонь — вдень і вночі…
Витягнувши піроги на берег, голодні алкалуфи рушали збирати скойки біля скель і в воді, заходячи туди по пояс; жінки тим часом розпалювали вогонь на березі, а діти, цілковито голі, крутилися довкола них. Собаки, теж голодні, як і люди, бігали в ліс, гавкаючи, сподіваючись вигнати з
