Дума про Хведьків Рубіж - Володимир Худенко
VІІ. ХРАНИТЕЛІ
Живі люди, що служать князям. Назву свою отримали під час Тисячолітньої війни, бо переховували багатство князів від Собору — зібрання тимчасового вампірського уряду (упирям важко відчути щось у людському помешканні). Хранителі також мають свої роди, і через близьке спілкування з упирями перейняли з часом деякі їхні риси: часткову боязнь світла, страх релігії, гострий нюх на кров.
VІІІ
Ксеня була шляхтянкою, тобто родом із упирських правителів середньої ланки, дуже відданих Топешам. Зараз Ксеня єдина була відданою. А ще Ксеня була маленька, струнка, дуже приваблива, дуже розумна і дужче всього фанатична. Сей фанатизм, що, здавалось, лився з неї через край, являв собою наслідок примноженої в багато разів сліпої відданості князям Топешам Ксениних дідів і прадідів, усього її роду.
А не було у Ксені вже зараз, варто сказати, ніякого роду — всіх попалили інквізитори, повбивали найманці, самі ж упирі в боротьбі за владу знищили, і через те, може, була Ксеня вельми сумною завжди і навіть наче у розпачі.
Завжди — це до зустрічі зі Святославом Топешем.
Тупі середньовічного зразка селяни мало не вбили маленьку упирку однієї ночі, а Топеш тоді її врятував.
Було це ось як. Скалічена монастирським хрестом упириця Ксеня проходила вночі (летіти не мала сили) повз загублене між лісів поселення в одній із румунських провінцій. Була дівчина настільки знесилена та пригнічена, що гірко плакала. Не дивуйтесь із цих недолюдків — їм теж буває погано.
Отже, ішла Ксеня, хитаючись, поміж хащі пробиралась, світу через сльози не бачачи, — жалюгідне, скажу я вам, видовище.
Ксеня шляхетної крові, тому не через слабкість чи страх вона плакала, але через образу. Її вже встигли потоптати за довге життя, як багно під ногами, а вона ж не в цьому вбачала свою місію від народження. Ой не в цьому! Вона, Ксеня, як і інші шляхтичі, мала стояти по праву руку князів і вести легіон — ось що значить бути шляхтичем.
Та де! Нічого цього немає, і ось зараз Ксеня така голодна, що мусить зайти в село. Хочеться їсти.
Ніхто не впустить дівчину в хату в такому стані, та й який, врешті, сенс? Вона й дитину малу не поборе, така слаба. Вирішила найпростіше — зайти в курник, поскубти курей.
Тримаючись за стінки, Ксеня заходить у дощану будку курника, хапає першу-ліпшу несучку з гнізда і впивається в неї іклами.
Пір'я набивається дівчинці в ніс і в горлянку, заважає дихати. До болю гірка рідина тече в шлунок, хочеться блювати. Ксеня захлинається тією гидотою вперемішку зі сльозами сорому та болю.
— Ну де ти, Бог?!! — гукає вона, завалившись спиною на підлогу з суцільного багна й посліду і впустивши свою здобич.
— А-а! — верещить несамовито. — Б-о-о-о-о-г! — голосно ридає.
Кури підняли ґвалт, але юнка того не чує.
— А-а! Бог! — лунають важкі схлипування.
У цю мить до курника влетіли сонні люди з ломаками й рогачами, накинулися стрімко на Ксеню.
Ось він мав уже надійти, той кінець — дівчину зараз розшматують.
Єдина думка поволі згасає у мозку разом із лінією життя: «Де ти, Бог?»
Раптом люди почали падати.
Юрба розпалась, полетіла кров, шматки плоті й цілі тіла кидались об стіну навпроти.
Худий згорблений каліка бере Ксеню на руки й виносить із приміщення, злітає в небо.
— Хто ви? — питає та злякано.
— Мовчи, сестро. Відпочинь. Уже все добре.
— Князь?!!
Топеш почув близькість упиря-шляхтича із ведмежого барлога, де саме спав, і вирішив прослідкувати, що ж то воно. Через декілька годин побачив маленьку дівчину, що йшла у бік села. Пошкандибав за нею.
Власне, цей випадок був початком його, Святославової, мрії.
* * *
Грати відчинились, і Топеш поволі вийшов на свободу. Від перших днів недоїдань та безсоння у нього крутиться голова і перед очима стоїть мряка.
— Ксеню… — князь хитається на ногах.
— Так, мій князю, я вас тримаю.
Топеш не зміг стримати пориву своєї хоч і упирської слабкості — не стільки, мабуть, приязні, скільки поваги. Він міцно і як тільки міг ніжно обняв Ксеню, притиснув її голівку до своїх грудей, нахилився щокою до густого каштанового волосся.
Ксеня, здавалося, сама розчулилась іще більше.
— Все вже добре, мій князю. Тепер у нас усе вийде.
— Так, дорога Ксеню, — все вийде.
Топеш трохи опанував себе, глянув Ксені ув очі і пригладив рукою неслухняне пасмо на її чолі.
— Ходімо на волю.
Місячне світло, що впало на очі князю, видало розширені зіниці звичного до дурман-зілля курця.
Кінець другого мотиву
— Так-так, побалакай мені, що тоді мовби дурман-траву не полюбляли — ще й як полюбляли, ліпше нинішнього! Та й чого ти, шановний, мене збиваєш знову? Сказав, курили, значить, курили. Я тобі не Гоголь, щоб карти плутати. Краєзнавець найшовся. Ото й файно, що домовились! Хух! А тепер, любі друзі, наберімося терпіннячка да й слухатимемо нові неймовірні історії про походеньки Безрідного та кумпанії, а слухати, повірте, є що. Тут тобі і про напад на монастир, і про знайомство з сотником, і про Чортів млин. От уже так зразу і страшно, що Чортів млин! Да най буде хоч і дідьків, ви зразу послухайте, тоді будете балакать. Ото ж — увага…
Мотив третій
Про сотника Вишневського, Чортів млин та декілька жорстоких убивств
«І многіє, государь, люди были в то время в церкви мужского полу и женского… великою радостью радовалися и плакали на радости»
(Лист Бутурліна московському царю про теплу зустріч його з послами на українській землі. «Восоединение Украины с Россией», т.1, с. 447)
І
П’яний конюх Путивльського монастиря Павло Чечет
