Грає синє море - Станіслав Володимирович Тельнюк

Почувши, що повз нього проходять люди, дервіш вигукнув:

— Біди чекайте, правовірні! Султан Осман Другий знищити яничарів та їхній орден хоче! Синьо—синьо стає на землі! О аллах, порятуй свою віру!..

— Біда буде, Лазізе, — повторив. Селім, як вони відійшли від дервіша. — Про біду кричить кожна каменюка… Ти знаєш, про що зараз наші говорять?

— Трохи…

— Говорять, що не треба йти в Мекку, треба йти на Ат — майдан[39]і перекидати казани. І — палити палац великого візира Делавера — паші. Боюся, що одним Делавером не обійдеться… Кажуть, що має повернутися на трон султан Мустафа. Той недоумок, що був раніше…

— Тс—с, — приклав пальці до губ Лазіз, — а то ще хтось почує…

— Нам з тобою вже не страшно, — всміхнувся потерплими вустами Селім. — Той, хто бачив невільницю в небі, — той уже у волі божій. Його першого спіткає біда…

— Я перший побачив ту дівчину, — осілим голосом сказав Лазіз.

— Ми разом її побачили…

— Невже не досить тієї кари, що маємо за Хотин? Мені стало моторошно… Та ти ж бачив, як я воював під Хотином…

— Ми всі під Хотином воювали хоробро. Тільки аллах став на бік гяурів, а нас змусив їсти коней та собак… Я бачив, як один турок їв свиняче м'ясо… Аллах од нас відвернувся, бо правди з нами не було…

Лазіз мовчав.

Йому згадалися раптом гори, де він жив, коли ще був дуже малим. І батько згадався, суворий чорногорець, і сестра, і мати… Потім його було украдено, потім — яничарська школа, далі — він зрікся своєї віри, хоч мови й не забув. Він став воїном султана, найлютішим ворогом тих, хто колись дав йому життя…

Чому зараз згадалися гори далекі. Чорні гори? Чи не Селімові бентежні слова навіяли Лазізові таку згадку? Чи, може, оці провалля темних вулиць чимось нагадали прямовисні бескиди Чорногорії?

Не витримав — озирнувся. Полонянка вже піднеслася високо—високо. Безсило виблискував унизу золотий серп викуваного людськими руками півмісяця… А повний місяць котився над ним, мов розпечене мармурове ядро — простісінько на Стамбул.

Бути біді… Коли це настане — сьогодні, взавтра, післязавтра?..

Грало, мерехтіло, танцювало синє море… Вічно юне, вічно молоде…

А над Стамбулом підіймалися чорні дими — це яничари розпалили айякланму.[40]

Орта за ортою сходилися на Ат—майдан, несли туди свої казани і там перевертали їх догори дном — не підкоряємося, султане, тобі більше, не треба нам твоєї чорби.[41]

До султанського палацу були послані яничарські посланці, які передали султанові: «Ми не можемо тобі заборонити йти в Мекку. Йди, великий султане, але йди без нас. Йди, всемогутній султане, але перед тим видай нам свого великого візира Делавера—пашу і ще вісім інших начальників, яких ми ненавидимо, бо це вони довели Високу Браму до ганьби, а нас до старцювання. Віддай у наші руки винуватців нашого горя, а сам іди з миром куди хоч…»

Султан вигнав яничарських посланців і сказав, що повідрубує голови всім яничарам, якщо вони не розійдуться по своїх казармах…

Яничари не послухалися. Вони почали трощити й палити все, що попадало під руки.

Вдруге пішли до султана посланці.

І вдруге їх було вигнано…

Грало, мерехтіло, танцювало синє море…

Так грало воно й п'ять літ тому, коли молодий Осман став султаном Високої Брами — султаном Османом Другим.

То були славні дні. То був блаженний час.

Осман Другий мріяв тоді про панування над усім світом. І мрія здавалася йому досяжною та близькою. Нарешті Висока Брама має на престолі справді султана, а не п'яницю й кретина на кшталт Мустафи… Те, чого не могли здійснити Мухаммед Фатих,[42] Селім Явуз,[43] Сулейман Кануні та Селім Мест,[44] те здійснить він, Осман Другий. Він нарешті задушить Чорногорію й доб'є персів, він розгромить Австрію й Ляхи — стан… Ляхистан давно б улігся перед Османом, як ведмежа шкура, та й австріяки не могли б довго відбрикуватися, якби не ота ватага — яка там ватага? — збрід голодранців, що іменує себе козаками. Він розгромить цю дику орду — і ніщо не загрожуватиме його флангам та його тилам…

Але для цього треба реорганізувати військо. І передусім — знищити корпус яничарів. Яничари стали горлохватами. Вони думають лише про власні вигоди, а не про державу. їхні керівники неохоче підкоряються султанові. А йому, Османові, потрібна армія, яка корилася б тільки йому, виконувала б тільки його накази, будь—які накази…

…Делавер—паша вбіг у султанів покій. Плутаючись у халаті, впав перед Османом.

— Вони втретє шлють своїх посланців, — тремтячи, прошепотів він. — Змилуйтеся, найясніший хондкаре!

Блиснуло каре око султана. Під ріденьким вусом, мов перед плювком, стислися губи.

«О аллах! Я ще маю відповідати бунтівникам! І цей переляканий мішок з гусячим кізяком крутиться під ногами!..»

Хай тікає через бічний хід чи ховається під перинами в гаремі… А він, Осман Другий, який не раз при Хотині дивився в очі смерті, не зрушить, не поступиться перед яничарами. Навіть оцього