Дядечко на ім’я Бог - Євген Вікторович Положій

— Та ну!

— Так!

— Ти дуже красива дівчина, Фатіма, але, розумієш, я вже одружений, нам не можна одружуватись двічі, і я...

— А чому?

Тут я замислився. Справді, чому? Я точно знав, що мусульманам вільно одружуватись кілька разів, здається, чотири, тобто мати чотири дружини одночасно, — але чому мені не можна? Тому що я — не мусульманин. Тобто тому що я начебто християнин. Та я — не християнин, я — ніхто, мені взагалі це байдуже, але мати більше однієї дружини мені чомусь забороняє закон! Цивільний закон. Тобто виходить, якщо закони шаріату дозволяють мати мусліму кілька дружин, то і цивільні закони в мусульманських країнах також це дозволяють. А наші цивільні закони, крім того, що базуються на римському праві, походять з моральних засад християнства. Начебто логічно. А якщо я не християнин, то що тоді? Я мушу підкоритися порядку речей, чи не так? Тобто жити в чужому мені ідеологічно світі. Можливо, все, що тепер відбувається, — боротьба за життєвий простір тих, кому байдуже до всіх богів, із тими, хто диктує правила традиційної моралі? Боротьба нової цивілізації, на прапорі якої накреслено «Нам дозволено все!» — проти всіх релігійних спільнот? Я, звісно, приймаю всі заборони, що належать до сфери втручання в чуже життя: убивство, крадіжки і т. д., але ж одруження — справа приватна. То чому закон, писаний для християнина, повинен поширюватися на мене? Навіть якщо я прийму мусульманство, у своїй країні я не матиму більше, ніж одну дружину... Та пауза затягувалася, і я мусив щось відповідати по суті. Нарешті я знайшов правильну формулу для Фатіми, просту і зрозумілу.

— Я ортодоксальний християнин (тобто православний), і нам не можна одружуватись водночас на багатьох жінках.

— Які нещасні у вас чоловіки! — цілком серйозно відповіла Фатіма і похитала головою. — За це можуть посадити у в’язницю?

— Гірше того, розстріляти!

Розмова закручувалась далі в тому ж ключі, але чай давно закінчився і я волів іти. Сонце починало сідати, і тут з’явилася, як я зрозумів, їхня матір, товста і неохайна бедуїнка з обличчям, укритим татуюванням. Вона нагримала на сестер, зле глянула в мій бік — я швидко сказав «шукран», тобто «дякую» арабською, і заходився збиратись.

— На, візьми! — Фатіма простягнула якийсь сувенір. — На пам’ять, безкоштовно! Згадуватимеш інколи мене, може, повернешся!

— Дякую! — я кинув фігурку маленької металевої корови в наплічник і поспішив геть: наближення розгніваної матусі не провіщало нічого доброго.

Мушу сказати, що вниз іти ще важче, ніж угору, утома остаточно змагає, м’язи відмовляються виконувати команди мозку, але ти однаково продовжуєш рухатись. У горах час плине так повільно, що здається, йдеш цією дорогою вже не перший день, і лише близькість і безваріантність фінішу підштовхують до дії. Певне, саме тому люди, які живуть на рівнині, і люди, які живуть у горах, такі різні — через різне сприйняття часу і простору. Так я філософствував, намацуючи хисткі камінці й ледь переставляючи ноги — мав рацію батько щодо зручного взуття, нічого не скажеш, — аж раптом почув пісню. Я озирнувся і побачив, що на горі Жертвоприношень, на самій маківці, сиділи дві дівчини, Фатіма і її сестра, — більше там не було кому сидіти, — і бовтали ногами. Я й тепер, коли прижмурюю очі, чітко бачу два крихітні темні силуети на тлі яскраво-синього неба Петри. Вони співали незнайомою мовою, навіть не арабською, пісню водночас і веселу, і сумну, ясну і чисту, як саме небо. Є на світі такі пісні, які після перших же нот западають у душу. На жаль, я не музикант і не поет — я запам’ятав би мелодію, — а так я лише стояв і слухав, як у чистому дзвінкому синьому повітрі лунає сумно-весела пісня про кохання, — я чомусь певен, що ця пісня саме про кохання. А про що ж іще? Вони співали чудово, дуетом, а вечірнє сонячне проміння наче спеціально створювало настрій, давало горам дивне і прекрасне світло. Я завмер, наче зачарований, і зі мною завмерли всі, хто йшов униз, незважаючи на національність і стать. Раптом пісня обірвалася, і тим же дуетом дівчата дзвінко крикнули англійською: «Осі, ця пісня — для тебе!» — і щезли з гори. «Певне, їм тепер добряче дістанеться від матусі!» — сказав я вголос. Мелодія на декілька хвилин так об’єднала всіх, хто її чув, що навіть похилого віку американець із палицею, який стояв поруч, розчулено похитав головою, наче щось зрозумів з моїх слів. День добігав кінця.

На ресепшені я одразу запитав, чи ніхто мені не телефонував. Яскраво нафарбована красива жінка з глибоким декольте і приємним запахом незнайомих парфумів — це мене здивувало на тлі загальної ісламської цнотливості — відповіла, що ніхто. «До речі, можна йти вечеряти». — «Дякую». Тепер я знав, чому готель називається «Валентина». Думаю, це була саме вона.

У їдальні накрили шведський стіл, досить, до речі, пристойний, так що я не дарма витратився. Я одразу побачив своїх джапанісів, я їх уже навчився розрізняти серед інших їхніх співвітчизників, яких мешкало тут зо два десятка, не менше; вони їли мовчки, ретельно пережовуючи, один стілець поруч був вільний. «Як не крути, — сказав я собі, — а ще одну ніч доведеться провести разом, отже, пора познайомитися ближче», — і підсів. Але вони вже закінчили трапезувати, подякували чомусь мені і пішли, такі ж мовчазні й суворі. «Між ними щось відбувається. Щось досить неприємне», — подумав я і наліг на їжу, особливо не розбираючи, що я там набрав, точніше, всього потроху, але дуже багато — я зголоднів, як пес.

Щоб убити час в очікуванні невідомо чого, я вирішив зазирнути в електронну пошту. Може, повідомлення від батька прийшло на мейл? Я сів у холі, чекаючи черги, і закурив. Раптом, усміхнувшись, підійшла Валентина і схилилася так, що груди, справді прекрасні груди, опинилися просто перед моїми очима. Вони висіли, як дві засмаглі апетитні груші: «Ось, візьміть, будь ласка, думаю, вам стане