Безумці - Олександр Ашотович Насібов
— Та я зовсім ослаб, — мовив хворий. — Паморочиться в голові, все пливе перед очима. Ні, ні, не переконуйте мене — я почуваю себе щодалі гірше.
— Дрібниці, — Абст підбадьорливо всміхнувся. — Запевняю, найважче позаду. Лікування йде успішно. І ось доказ: я привіз до вас гостя.
— Я впізнав пана Фрідріха Кана, — байдуже сказав Бретмюллер. — Пан Кан бажає допитати мене? Я згоден сказати все, що знаю.
— Чудово! Ви продовжите свою розповідь, вам поставлять запитання. Але спершу треба пообідати.
Бретмюллер похитав головою.
— Не можу, — прошепотів він. — Мене нудить при самій згадці про їжу. Я нічого не їстиму.
— Гаразд, перекусите пізніше. Може, хочете сигарету?.. Теж ні? Дуже шкода. Я приніс вам болгарські сигарети, найкращі. Куріть, сьогодні можна!
Бретмюллер знову похитав головою. Абст викотив столик з їжею і повернувся.
— Розпочинаємо, — сказав він. — Отже, ви спливли в гроті. Що з вами сталося далі? Не поспішайте, докладніше опишіть грот.
— Так, грот! — Бретмюллер поморщився, хотів було піднести руки до голови і побачив, що вони забинтовані. — Що це? Що з моїми кулаками?
— А ви нічого не пам'ятаєте? — недбало запитав Абст.
На лиці хворого відбилося зусилля думки. Але ось Бретмюллер зітхнув, стомлено хитнув головою.
— Не пам'ятаю, — сказав він. — Уривки якихось кошмарів. Начебто тікав, гатив об щось руками, виривався… Ні, нічого не можу сказати. А що зі мною скоїлося? Невже знову буйствував?
— У вас була криза. Ви намагалися розтрощити кулаками он ту стіну. На щастя, криза минула. Саме тому ви так ослабли. Це природно: організм з усіх сил боровся з страшною хворобою. Боровся і переміг!
— Отже, я житиму?
— Безперечно, — бадьоро підтвердив Абст. — Але розповідайте. Пан Кан дуже занятий, він поспішає в Берлін.
— Не можу. — Бретмюллер довго мовчав. — Дуже хочеться спати…
Абст підвівся. Він був стурбований. Піймавши на собі погляд Кана, ледве помітно кивнув. Це означало: «Поспішайте!».
— Вам пощастило освітити грот? — швидко запитав Кап. — Який він на вигляд?
— Ми застосували переносний прожектор.
— Який він на вигляд? — повторив Кан. — Грот великий? Якої висоти склепіння? Чи є розколини в стінах, пустоти, тунелі?
— Грот величезний. Склепіння губляться в темряві. Зверху звисають сталактити. Їх безліч. З деяких капає волога.
— Стіни грота стрімкі?
— Місцями вони спадають до води полого. Наче укоси.
— Тому з води можна вийти?
— Так. Там принаймні два таких місця. Ми і скористалися ними. Ми вилазили все навкруги — шукали виходу з підземелля. Пошуки тривали понад добу. Було знайдено багато великих порожнин у стінах, своєрідних печер у печері.
— Є й наскрізні печери?
— Печер багацько, але наскрізних ми не знайшли. Порожнина наглухо закупорена.
— Як же ви опинилися на волі?
— Виплив через той самий тунель. У мене був аварійно-рятувальний респіратор.
— А де він починається?
— Тунель?
— Так. Звідки вхід до гроту?
— Із зюйда.
— Тобто з протилежного боку… Я хочу сказати: база міститься з норду від скелі?
— Так..
— Які глибини в гроті під час повноводдя?
— Там дуже глибоко.
— Скільки.
— Футів триста. Може й більше… Вибачте, дуже паморочиться в голові. І біль — знову той самий дикий, нелюдський біль!.. Дозвольте мені заснути.
— Розмову треба вести далі! — твердо сказав Абст. — Пане Кан, будь ласка…
— Так, так, — мовив Кан. Він по-дружньому торкнувся рукою Бретмюллерового коліна. — Ще кілька запитань, і ми підемо. Тоді ви зможете добре відпочити. Нумо добре подумайте і скажіть нам ширину тунелю. Чи можна пройти в грот на підводному човні?
— Ви ж знаєте, що трапилося з моїм! — з болем скрикнув Бретмюллер. — Невже надішлете туди інший? Проникнути на човні в грот неможливо. Хіба що водолаз сяде верхи на його штевень і керуватиме стерновим… Ні, ні, це неймовірно!
— Яка довжина тунелю?
— Півкабельтова чи трохи більше… — Бретмюллер раптом розсердився. — Та що ви все про тунель і грот? А корабель? А люди? Що з ними, де лежать їхні кістки, це вас не обходить?
Настала тяжка пауза.
— Годі, Бретмюллер, — ніжно сказав Абст. — Ми розуміємо ваш стан. Співчуваємо… Намагайтесь не хвилюватися, вам це шкодить.
Кан сидів, не відводячи очей од хворого, щось напружено обмірковував. Губи його ворушилися, пальці на руках тремтіли, наче він розмовляв з собою. Ось він нахилився вперед, виставив долоні.
— До вас ніхто не був у гроті? Ви не побачили там чиїхось слідів?
— Не поспішайте з відповіддю, — встряв Абст, — якнайкраще пригадайте, не помиліться.
Бретмюллер похитав головою.
— Зовсім ніяких людських слідів у гроті? — перепитав Кан.
— Ні.
— Ви сказали, у вас був дихальний апарат… Один?
— Апаратів було багато, на всю команду. Та я не міг дозволити скористатися ними. Я мав суворий наказ: на базі ні за яких обставин не повинні знати, що біля неї був німецький човен. Аби люди випливли в респіраторах… Коротше, я виконав наказ!
— Так ви самі знищили човен і весь екіпаж?! — скрикнув Кан.
— Сам! — Бретмюллер упав на ліжко, уткнувся лицем у подушку й лупцював по голові спотвореними руками. — Я сам знищив корабель, утопив людей. Навіщо? В ім'я чого? О, будьте ви прокляті!