Бхомбол-ватажок - Кхогендронатх Митро
Бхомбол теж не міг утриматись від сміху. Так сміючись, він рушив собі далі дорогою.
10. НА ЯРМАРКУ
До полудня Бхомбол пройшов половину шляху. На узбіччі дороги росла акація. П колюче гілля з дрібним листям стирчало вгору, кидаючи рідку тінь.
День був базарний, і Бхомбола раз по раз випереджали люди, що поспішали на ярмарок. Вони йшли зі своїм скарбом: один ніс на голові тюк джуту, другий — рушник, третій — в'язку баклажанів, четвертий тяг за собою пару сухоребрих кіз, які не переставали мекати, а в декотрих на голові були порожні кошики й мішки.
— В яке село веде ця дорога? — спитав Бхомбол одного з перехожих.
— А куди тобі треба? — запитав той замість відповіді.
— До залізниці, — відповів Бхомбол.
— До залізниці? Тоді тобі треба йти в той бік, — показав подорожній. — Он бачиш, ярмарок? Минеш ярмарок, потім двоє сіл і побачиш залізницю. Ти звідки йдеш?
— З Манікпура.
— З Манікпура? А нащо тобі залізниця?
— Я йду в одне село поблизу залізниці.
— А як воно називається?
Бхомбол, не відповідаючи, випередив свого співбесідника.
— Пройдисвіт, — пробубонів той йому вслід.
Ось і ярмарок. Всюди такий гамір, наче хвилі ревуть під час повені.
Бхомбол підійшов ближче. Біля самого ярмарку над шляхом стояла контора заміндара.
На веранді сиділи й стояли служники. Одні налили, інші розмовляли собі. В самій конторі на килимі сиділи писарі; перед кожним стояла дерев'яна скринька. Один із писарів палив кальян — очевидно, то був сам пан управитель. Він мав велетенське черево, схоже на військовий барабан.
Бхомбол обережно піднявся на веранду — йому закортіло роздивитися як слід пузо пала управителя. Хлопець пильно дивився на те пузо, а коли підвів очі, то несподівано зустрівся з поглядом його власника. Бхомболові одразу ж здалося, що він десь його бачив. Але де? Управитель начебто теж уважно придивлявся до хлопця.
— Та це ж, либонь, небіж нашого Харана-бабу — Бхупендронатх, на прізвисько Бхомбол! Хлопчисько втік із дому. Ей, Білаталі, Фотке, тримайте його! — закричав пан управитель і, трусячи своїм черевом, підвівся з килима.
Тепер і Бхомбол пізнав його. То був приятель його дядька Броджен Бхоттачарджо. Якось він два дні гостював у них. Коли він регоче, то нагадує бегемота з роззявленою пащею. Сміх його чути за цілий квартал.
Поки пан управитель сходив з веранди, Бхомбол уже загубився в натовпі. Де прошмигнув під рукою, де відіпхнув чийсь живіт; орудуючи ліктями, Бхомбол проштовхувався крізь натовп. То там, то тут видно було служників пана управителя. От-от потрапиш їм у лапи… Білаталі, Комородді, Фотке, Мона, Ротона та інші з палицями в руках оточили ярмарок. Люди на ярмарку поперелякувались.
Ніхто не розумів, у чім справа, почався справжній переполох. Бхомбол чув, як хтось сказав:
— У пана управителя вкрали сина.
Бхомболові стало смішно. Він штовхнув когось і, заглянувши йому в лице, побачив, що це дядько Шошті. Схилившись над прилавком, дядько Шошті купляв смажений рис. Від поштовху Бхомбола кілька рисових зерняток упало на землю. Дядько Шошті сердито підвів голову і зненацька побачив перед собою Бхомбола. Та той гав не ловив. За мить він уже сховався в натовпі.
— Тримай, тримай його! Ось він! — репетував дядько Шошті.
Почувши його крик, усі, хто стояв поруч, і собі загорлали:
— Тримай, тримай його! Ось він!
Всі галасували, але ніхто не розумів, кого треба тримати. Від страху серце в Бхомбола ладне було вискочити з грудей. Здавалося, ніщо не може його врятувати…
Бхомбол біг до великого саду, який починався недалеко від ярмарку. Там стояли вози, уткнувшись голоблями в землю. Хлопець насилу вибрався з натовпу, перескочив через паркан у сад і знову помчав щодуху. Бігти було важко: він дуже стомився після цілоденної ходьби, та ще й з самого ранку нічого не їв. Та все одно він не дасться їм до рук!
За садом пролягала дорога. По ній ішли люди з ярмарку й на ярмарок. Бхомбол проліз крізь дірку в огорожі, вийшов на шлях і почимчикував далі.
11. ПО ДОРОЗІ В ПУТІМАРІ
Бхомбол ішов і озирався. Якщо за ним стануть гнатися, він уже не зможе бігти. Треба було якомога швидше залишити місця, де панує Броджен-бабу. Тут усюди шастають його люди. Бхомбол вирішив відійти трохи далі і потім відпочити. Броджен-бабу впізнав його, але ж усі інші не знають його в лице. Однак спочатку треба було визначити напрямок. Сонце сідало прямо перед ним — отже, він ішов так як треба.
Обабіч дороги ріс густий бамбуковий гай. Дерева хилилися до землі, листя тремтіло од вітру й шелестіло.
— Куди веде ця дорога? — спитав Бхомбол хлопчика, що повертався з ярмарку, несучи на голові свої речі.
Той скоса зиркнув на Бхомбола і нічого не відповів.
— Гей, ти! — знову гукнув його Бхомбол. — Куди веде ця дорога?
— В Путімарі, — відповів хлопчик.
— А ти де живеш?
Хлопчина мерщій повернув назад і, зупинившись, голосно крикнув:
— Дядьку!
Бхомбол зареготав. Він здогадався, що хлопчина злякався й хоче показати йому, що позаду йде дядько.
— Ну чого ти боїшся? — спитав він. — Я йду в Путімарі. Скажи, скільки звідси до Путімарі?
Та