Вибрані твори. Том перший - Леонід Михайлович Тендюк
— Вождь племені ги-ги, що любить борщ і з сиром пироги, — авторитетно заявив Окань.
Щоправда, Василь і сам схожий на папуаса: хвилястий чуб, така ж густа й кучерява борода.
Незнайомі мені науковці, яких я щойно уздрів, ніби зійшли з вітрини магазину модного одягу: білі, гарно випрасувані штани; легкі, пов'язані строкатими краватками, сорочки. Голову прикривали великі крислаті брилі.
То були кряжисті, схожі між собою вилицюватим обличчям хлопці-молодці. Одного звали Кім, другого Данило.
Василь, помітивши їх, здер з голови капелюха і, присівши в реверансі, привітався:
— Як говорила Куксі тьотя Маня: моє вам океанське вшанування!
— Привіт, привіт, баламуте! — озвався Кім.
— Ти що, вже тут працюєш? — здивувався Данило.
— Щойно одержав підвищення по службі, — відказав Окань. — Із трюму перевели на палубу. Укупі з Гайовим будемо чистити гальюни та інші стратегічні об'єкти. Знайомтеся! — запропонував він. — Мій земляк і великий керманич Васько да Гама.
Хлопці, сміючись, підійшли до мене.
— Так це ти возив нас по вибалках? — запитав Данило, тиснучи мені руку.
— Вони там, біля стерна, не інакше — бавляться: де більші хвилі, туди й ведуть «Садка». Ось синці від тусанів! — і Кім розстебнув сорочку.
На тілі в хлопця квітло кілька синюватих плям — сліди від ударів об щось тверде.
— Бачиш, синку, до чого довело твоє кермування! — ущипливо кинув Окань. — А перед тобою, можна сказать, герої, підкорювачі океанських глибин.
— Годі, друже! — соромливо відказав Кім. — Ти краще порадь, де взяти свайку. Ми хочемо допомогти вашій братві виготовити кранець або зростити який-небудь трос.
— Курс норд: по Дерібасівській і на лівий борт! — показав Василь на підшкіперську — невелику комору в носовій частині судна, де зберігався корабельний реманент.
Акванавти пішли на півбак, а ми з Оканем лишилися удвох.
— Так оце і є ті таємничі розвідники, про яких стільки балакали?
— Слухай сюди, невже ти й досі мені не віриш?
— Вірю, якщо не обманюєш.
Окань говорив правду.
З розмови, що якось відбулася на містку, я довідався: в Сінгапур ми заходили не лише для заправки пальним. До нас приєднувались акванавти, які вчасно не змогли вийти в море і наздогнали «Садка» на чужині.
— Прибули головні дійові особи експедиції, — перешіптувались матроси.
Але акванавтів ніхто з нас — принаймні я — не бачив.
У череві корабля, під камбузом та кают-компанією місткий, глибокий трюм. Стояли там ящики, контейнери.
Одного разу трюм спорожнили і поставили в нього схожі на велетенські сигари металеві циліндри. Крізь скло ілюмінаторів було видно невелике ліжко, два крісла, безліч апаратури.
На моє запитання: що воно? — боцман відповів:
— Багато знатимеш — постарієш. А взагалі, Васько, — примирливо додав Степанович, — то гіпербаричний комплекс: підводний ліфт-гондола і камера для декомпресії. Після повернення 8 глибин там перебуватимуть акванавти.
Не знаю для чого, — мабуть, для якогось важливого експерименту, — Данила й Кіма помістили в одну з тих камер.
Про це мені щойно розповів Окань.
Працюючи в трюмі, Василь обслуговував і акванавтів. Він хвалився, що навіть улаштовував для них літературні п'ятихвилинки. На аркушик паперу переписував вірші і показував їх акванавтам.
«Геніально!» — писали вони у відповідь пальцем на запітнілій шибці ілюмінатора.
Розповідаючи про це, Василь аж сяяв од щастя. Нарешті його зрозуміли!
— От бачиш! А ти твердив: моя поезія нікудишня. Ні, да Гама, силу своїх строф я випробував. Тепер мене ніщо не спинить: ні поговір людей, ані стихії шквал.
Я теж був переконаний: Окань із новим завзяттям візьметься до писанини і, звісна річ, замучить мене своїми «шедеврами».
Не встиг я сказати й слова, як він, примовляючи своє незмінне «слухай сюди», сипонув:
Поезія моя — не співи солов'я, Поезія моя — моря і океани, Пое…Таке не кожен витерпить, і я обірвав його піднесену декламацію:
— Облиш тарабарщину! Мені й без неї нудно.
— Ех ти, товстошкіра, хоч, може, і розумна, гомо сапієнс, — як казали латиняни, — істото! — по хвилині мовчання процідив він крізь зуби. — Легше слона навчити танцювати рок-н-рол, аніж тобі прищепити високий естетичний смак.
Василя я допік до живого. Він не на жарт образився. Його авторське самолюбство протестувало, шукало виходу. І таки «знайшло»: Окань схопив швабру і, не перестаючи щось бурмотіти, подався на палубу.
Ось так (один із проявів морської хвороби) ошкірювала зуби й моя безпричинна лють. А я ж бо не злий. Просто мені насолив шторм, і я почав прискіпуватись до товариша.
Боцман помітив, що я байдикую. Розгладжуючи стрілчаті, схожі на два переспілі колоски вуса, вирік:
— На романтику потягло, крабе камчатський, Гондвану шукати! Ні, не вийде — мрійники мені не потрібні. Не знаю, чого вас там, на містку, панькає Мегерович, а в мене працювати треба. Ставай до відтяжки — допоможи Зайцеві.
Він ще говорив про обов'язки матроса не лінуватися, в усьому і всюди проявляти ініціативу. Нагадав про те, що праця облагородила навіть мавпу, спустила її з дерева на землю — одне слово, заглибився в теорію еволюції
