На Зеландію! - Максим Іванович Кідрук

– Це неправильно, – похитав я головою.

– Звісно. Народ розсердився ще більше. Саме тому виступ призначили саме на сьогодні, на п’ятницю.

– Зрозумів. – До мене нарешті дійшло. – Обідня молитва?

У будні мусульмани справляють намаз – обов’язкову щоденну молитву, що повторюється п’ять разів протягом дня. Намаз може здійснюватися будь-де. Головне, щоб правовірний виконував усі необхідні приписи для здійснення молитви: ритуальна чистота, охайне місце, тверезість, відповідний одяг. Така молитва займає лише кілька хвилин. Зате у п’ятницю, перший вихідний, замість п’яти молитов відправляється лише одна. Мусульмани збираються гуртом у мечетях і моляться Аллаху протягом години.

– Саме так. Обідня молитва зараз – це єдина можливість для людей поспілкуватися і скоординуватися. Ще до того, як обрубали Інтернет, протестанти встигли домовитись. У п’ятницю, 28 січня, всі збираються у мечетях і після колективної молитви виступають у напрямку центральної площі.

– Коли починається молитва?

– О першій.

Я покосився на великий годинник над стійкою рецепції. Майже дев’ята. Вголос нічого не сказав, але подумки добряче вилаявся. Сам того не бажаючи, я приперся в Каїр за чотири години до початку масових виступів, що мали на меті повалення правлячого режиму.

– І що ти про це думаєш?

Хасан знизав плечима.

– Не знаю. Але тобі краще якнайшвидше забратися з Єгипту.

Cairo crackdown[10]

Поснідавши у готелі, я пішов до свого номеру покуняти. Втомлений після ночі в незручному автобусному кріслі, я швидко заснув. Перед тим попрохав Хасана розбудити мене ближче до першої, проте наїжачена нервова система вирвала свідомість зі сну, щойно настав полудень.

Усі спроби заснути знову виявились марними, тож, нашвидку прийнявши душ, я пішов на рецепцію. Хасан копирсався у якихось паперах.

– Як спалося? – спитав єгиптянин, підвівши голову.

– Трохи покуняв. Там, – киваю в напрямку вулиці, – щось змінилося?

– Поки все спокійно. – Менеджер зиркнув на годинник. – Ще рано.

Сидіти склавши руки я не міг. Потинявся готелем, збіг на перший поверх і визирнув на Адлі-стрит. Порожньо. Ані душі. Сонце висіло просто над головою. Небо затягло легким серпанком – чи то смог, чи то тонкошкурі хмари, – розмазавши по тротуарній бруківці й без того невиразні тіні. Інстинктивно втискаючи голову між пліч, я підійшов до перехрестя й оглянув перпендикулярну вулицю. Теж нікого.

Навскоси, з іншого боку перехрестя стояла синагога. Частину тротуару довкола неї перегороджував сталевий парапет, захищаючи юдейський молитовний дім від неспокійних ревнителів ісламу. За парапетом, біля входу в синагогу, стриміла сіра буда для охоронців, по боках якої стояли пересувні куленепробивні щити з вузькими амбразурами. Місяць тому, коли я прибув у Каїр уперше, довкола будівлі постійно стовбичило троє-четверо озброєних поліцейських. Зараз за парапетом нікого не було.

Далі вздовж вулиці всі магазини, ресторанчики, офіси були зачинені.

«Навіть поліція зникла», – по спині затупали мурашки.

Над вухом, клацнувши, перемкнувся світлофор. Засвітилося зелене. Від несподіванки я відсахнувся. Погамував серцебиття і подався вгору по вулиці Фаріда. Картина, що постала перед очима, неймовірно нагадувала стрічку «Лангольєри», зняту за однойменною повістю Стівена Кінга. Здавалося, час зупинився, відстав і тепер я перебуваю в іншому Каїрі, на п’ятнадцять хвилин позаду реального «зараз», у місті, де більше не лишилося живих людей, де їжа й вода давно зіпсувалися і яке за кілька хвилин почне розпадатися на шматки.

Обійшовши квартал, я повернувся до готелю.

О 13:10 крізь вікна готелю просотався перший відгомін далекого шуму. В суміжній із рецепцією кімнаті, де подавали сніданки, працював телевізор. Хасан відірвався від компа і крикнув щось своєму колезі. Звук, що линув з «ящика», миттєво стишився. Крики з вулиці стали виразнішими.

– Починається, – мовив єгиптянин.

В «Cairo Stars» більшість кімнат не мали вікон (знаходилися в глибині будівлі). Лиш кілька найдорожчих номерів були відкриті для сонячного світла. Коли гармидер подужчав ще більше, ми з Хасаном побігли у двомісний люкс, чиї вікна виходили на перехрестя Адлі-стрит і вулиці Фаріда. В коридорі до нас приєднався невисокий, але накачаний хлопчина з чорними, як оливки, очима і темним кучерявим волоссям.

– Марко. – Він простягнув мені руку.

– Макс. – Тисну долоню. – Ти звідки?

– Firenze,[11] – відповів хлопець. З мелодійної, аж хвилястої вимови я здогадався, що Марко – італієць, але оте «Firenze» не зрозумів.

– Що ти сказав?

– Florence, – виправився хлопець. – Флоренція. Ти?

– З України. Давно приїхав?

– Та вчора. У мене медовий місяць.

Я тихо присвиснув. Оце так пощастило чуваку.

– Ну, вітаю…

– З чим?

– З одруженням!

– Ага, не смішно.

Хасан відімкнув двері власним ключем; номер був незайнятий. Велике двоспальне ліжко, трюмо, шафа, кілька тумбочок. Всю дальню стіну займало чималеньке вікно у формі плескатої арки. Єгиптянин кинувся вперед, розвів штори руками, і ми стали спостерігати.

Нарешті з’явились перші демонстранти. Чоловік п’ятдесят, розмахуючи паперовими транспарантами і горлаючи гасла, сунули по вулиці Фаріда в напрямку площі Тахрір. Я якось відразу розслабився. Півсотні галасливих демонстрантів. Оце й усе? Теж мені революція! Я навіть уявити не міг, як сильно помиляюся. Виявилось, перший загін був лише авангардом – невеликою групою нетерплячих, що вирвалась уперед. За хвилину на вулицю Фаріда почала вливатись нескінченна маса народу. Хасан розчахнув вікно. Ми з Марко висунули голови, щоб краще бачити. Скільки сягав погляд, вулиця Мохаммеда Фаріда була заповнена людьми. Вони заполонили дорогу й обидва тротуари. Збуджений натовп скидався на кипляче молоко, що підіймається у каструлі. Разом з ним у застоялу атмосферу Каїра проникав тривожний, неперервний стугін. Він розпливався повітрям, вібрацією передавався крізь стіни будинків, немов рідина, просочувався у кожну щілину.

До нас приєдналося кілька інших постояльців «Cairo Stars», серед яких був студент із Тайваню і російський доцент, який вивчав у Каїрі арабську.

Хвиля демонстрантів, трохи розширившись, проминула перехрестя і посунула далі. Люди прибували, за ними вже не було видно асфальту, і тут я звернув увагу на дві речі. По-перше, у натовпі були жінки, багато жінок – як у хустках, так і без. А по-друге, єгиптяни виглядали… щасливими. Вони сміялися, плескали один одного по плечах, обіймалися і фотографувались на телефони. Попри надзвичайний галас і експресивні волання в натовпі не відчувалося агресії. То була палка, пристрасна, гаряча, але мирна демонстрація.

Поліції не було. Взагалі.

– Чого ми тут стоїмо? – Марко засунув кучеряву голову назад у кімнату. – Гайда до них!

– Давай! – приєднуюсь до італійця. – Тільки зачекай – камеру візьму.

Я прихопив відеокамеру (фотоапарат не брав; камера мала на порядок більший зум, швидше фокусувалася і була меншою за розмірами – майже непомітною в руці; не знав, як демонстранти реагуватимуть