Дядечко на ім’я Бог - Євген Вікторович Положій

звісно, інакше, але я називав її саме так, бо вимовити правильно корейське ім’я я не зміг би ні за яких обставин. Вона відповідала взаємністю, називаючи мене Осі — боюся, з моїм ім’ям у неї були схожі проблеми. Ми перетиналися в Петрі кілька разів: біля Казначейства, в амфітеатрі, біля фресок на підлозі римського храму, в кафе біля Монастиря. Там, зрештою, ми і заговорили одне до одного, посьорбуючи чай. До деталей життя Південної Кореї в мене питань не виникало, окрім одного — чи їсть вона собак? — але я питати не поспішав, зате в неї з приводу України питань накопичилось безліч. По-перше, вона не знала, хоча і навчалася на п’ятому курсі факультету якоїсь там біології якогось там університету Сеула, де Україна розташована. «Шевченко, Кличко?!» — вигукував я, але вона ні футболом, ні боксом не цікавилась. Я настільки був вражений фактом, що хтось може не знати України, що втратив дар мови на кілька хвилин. Люсі, помітивши, що я знітився, напружилась і таки видала шедевр: «У вас там якась фабрика вибухнула. Давно...» — «Так! — радісно вигукнув я.— Чорнобиль!» — навіть таке її знання про Україну потішило. «Так, так, макаронна фабрика, Чорнобиль! — Люсі від думки, що потішила мене, навіть заплескала в долоні. — Я знаю, я знаю!» Я промовчав. Пояснювати що-небудь далі було безнадійно. Забіжу наперед і скажу, що якнайменше половина майбутніх знайомих, не тільки місцевих мешканців, а й мандрівників, не знали про таку країну, як Україна, не знали, де вона розташована, або в кращому разі мали про неї досить приблизне уявлення. Європейці знали трохи більше, але мало хто відрізняв Україну від Росії чи Радянського Союзу. Це дуже дратувало, і врешті відповідь на питання, яким задовбували всі і скрізь,— «Звідки ти?» — я перестав вважати інформаційно-черговою, перекваліфікувавши в просвітницьку. Я ніс людям інших народів і рас знання про свою Батьківщину — не остання місія у світі, — чи не кожного разу малюючи на піску чи папірцях схематичну карту Східної Європи і твердячи слідом за президентом: Україна — не Росія!

Наступний наш діалог відбувся на римській вулиці. Ми сиділи на стародавніх плитах і їли сухий смачний арабський хобі (тобто плескачі, хліб), заїдаючи апельсинами, і запивали мінералкою. Молодий бедуїн, яких тут безліч — вони тут і живуть, і торгують, виконуючи, мабуть, роль північних індіанців у етнорезервації, — настирливо пропонував російською: «Ослік! Ослік!». Бедуїн сидів на верблюді і жадав бакшишу, тобто грошей. Їзда верхи на бедуїнському віслюкові, який, як і годиться усім віслюкам, спокійно стояв поруч і замріяно дивився в землю, мене аж ніяк не приваблювала. Нас уже почали оточувати інші бедуїни, пропонуючи псевдоантичний товар, тож треба було терміново брати ініціативу в свої руки — вони цього не люблять. Тобто якщо вам нав’язливо пропонують щось придбати, найкращий спосіб — не менш нав’язливо пропонувати свій товар. А якщо вас задовбують питаннями, то починайте запитувати самі, при цьому намагайтесь не робити пауз і не зважати на відповіді.

— А у вас скільки дітей? — запитав я у похилого віку бедуїна, який неквапливо йшов по сіро-жовтому піску, тримаючи в руках буси з кістки верблюда та кольорові камінці, які продавав туристам аж за три динари.

— У мене двадцять дітей! — відповів бедуїн.

Я був шокований.

— Ви — щаслива людина! — голосно вигукнув я.

— Я — втомлена людина, — усміхнувшись, сказав бедуїн і пішов далі торгувати нехитрим крамом. За ним потягнулися інші, даючи нам змогу доїсти останній апельсин у спокої. Люсі, закутана від піску і сонця у хустку, з-під якої косо поблискували очі, пішла ліворуч, а я подерся на гору Жертвоприношень. Треба сказати, що я вже не чув під собою ніг. Фізичне навантаження для мене, жителя столиці, було завелике. Востаннє я стільки ходив пішки, мабуть, у дитинстві, якщо ходив узагалі коли-небудь. Але я мав надзвичайне піднесення, тому, незважаючи на втому і крутий підйом, таки видерся на ту гору. Прекрасний краєвид — світло-блакитне небо і великий кам’яний вівтар жертвоприношень із солідним кровостоком (наче тут різали не людей, а слонів) — забрав мої очі. На якусь мить мені навіть здалося, що, крім цих двох речей, у світі більше нічого не існує. Небо висіло настільки близько, що здавалося, я зачіпаю його головою. Я ліг на теплий камінь і заплющив очі. «З кам’яними могилами все ясно — ось вони, у всіх скелях. То, може, цей вівтар — кам’яне Небо? Тобто батько мав на увазі, що близькість цієї скелі до неба і робить його кам’яним?»

Дивно: за кілька хвилин сили відновилися.

Ятка із сувенірами стояла й тут, у ній торгували дві молоденькі бедуїнки — судячи з усього, сестри. Одна з них, досить симпатична, грайливо запропонувала на вибір черепашок або слонів, оригінально зроблених зі світло-сірого каменю. Таких я бачив і внизу, але в неї були дешевші, і я за 2 ді, тобто 2 динари (3 дол. США) купив гуртом і черепашку, і слона. «Звідки ти?» — запитала вона. Я сорок восьмий, мабуть, раз на день відповів: «З України». — «Це Євросоюз?» Щоб зайвий раз не пояснювати, завжди простіше сказати «так». Вона запропонувала чаю, який вони кип’ятили тут же на якійсь чудернацькій плитці, і я, зважаючи на майбутній крутий спуск, погодився і присів поруч. «Ти одружений? Як тебе звати?» — «Осі». Завжди простіше сказати, що одружений. Я так і сказав, але це її не зупинило.

— Мене звати Фатіма.

— Красиве ім’я, а ти... — я намагався перехопити ініціативу, але без особливого успіху.

— А скільки років твоїй дружині?

— Двадцять п’ять, — продовжував брехати я.

— А тобі?

— Тридцять. — Цього разу я сказав правду.

— А мені сімнадцять. А в тебе є діти?

— Так, двоє, хлопчик і дівчинка, — знову збрехав я.

— Мало. А в мене поки ще немає. Мені сімнадцять. Хочеш зі мною одружитись? Матимемо десятеро дітей!

— Просто зараз почнемо? — Це я так пожартував.

— Ні, забери мене до себе,