Вибрані твори в двох томах. Том I - Дмитро Васильович Ткач

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

Для середнього шкільного віку

Передмова ОЛЕКСИ ГУРЕЇВА

Ілюстрації художників: АНАТОЛІЯ ПАЛИВОДИ, АБРАМА РЕЗНИЧЕНКА, ОЛЕКСАНДРА М1КОРИ

Рецензент ЛІДІЯ МАЛЯРЕНКО

Пригадую, як з'явилась друком у журналі «Україна» № 5 за 1945 рік «Повість про боцмана Смолу» Дмитра Ткача. Тепер, коли оповідання вже багато разів перевидавалося, мені приємно згадати, що в літературу воно пішло через мої руки. Добре пам'ятаю невеличкі, ощадно списані з обох боків аркушики паперу, ніде не зазначено навіть прізвища автора, лише звичайний підпис у кінці супровідного листа, зворотна адреса. Свій рукопис Д. Ткач надіслав мені у зруйнований після окупації Київ, можливо, тільки для того, щоб застрахувати його від різних випадковостей: адже війна ще тривала, і військовий корабель «Шторм» (не раз обстрілюваний і торпедований), на якому служив автор, кожної хвилини міг бути посланий на бойову операцію…

Оповідання захопило мене свіжістю матеріалу, якоюсь прозорістю форми, чистотою правди. У ньому дихало справжнє море, ніби лунав голос боцмана Смоли: «Краще, краще порайтесь, кноп фалрепний!», хлюпала штормова хвиля, коли моряки брали на буксир пошкоджений ворогом підводний човен. Кому показати рукопис? Хто поставиться до нього найбільш уважно? Ясно — Юрій Корнійович Смолич! Іду в редакцію «України», де Смолич працював тоді відповідальним редактором, розповідаю про автора, наважуюсь висловити й власну оцінку твору, і десь через місяць-півтора «Повість про боцмана Смолу» побачила світ.

Багато зробив для популяризації «Боцмана Смоли» своїм могутнім талантом народний артист Радянського Союзу Юрій Васильович Шумський. Українське радіо не раз передавало в його неповторному (хто не знає Шумського!) виконанні уривки з оповідання Д. Ткача. Якось у розмові зі мною (ми з Шумським були добре знайомі по спільній роботі в роки війни на радіостанції імені Т. Г. Шевченка в Саратові) Юрій Васильович висловив бажання особисто познайомитися з автором. Невдовзі Дмитро Ткач уперше після демобілізації приїхав до Києва, і я влаштував їхнє побачення. Шумського ми застали вдома, але він був зайнятий: позував скульпторові, який ліпив з нього погруддя. Однак це не завадило нашій розмові. Скульптор робив своє, а господар, ніби забувши про його присутність, всією увагою був з гостями. Пам'ятаю, скільки добрих слів висловив тоді знаменитий актор Д. Ткачу! Хвалив діалог, радив спробувати написати щось для сцени.

Ось так, заручившись батьківським благословенням двох видатних діячів української культури, і вступив на літературну ниву вчорашній моряк Чорноморського військового флоту Дмитро Ткач. Втім, була ще одна зустріч, котра на все життя залишила в свідомості глибокий слід. Тільки сталася вона далеко раніше, в Харкові, в тодішній столиці Радянської України.

У 1924 році Дмитро Ткач після недовгого періоду безпритульництва прибився до села Мачухи, що неподалік від Полтави, й деякий час жив у свого дядька Якова Панасовича Ткача, людини освіченої, сільського вчителя, який кохався в художній літературі. Дядько дружив з своїм земляком, письменником Григорієм Епіком, вони часто бували один в одного, і малий школярик Дмитро не раз чув, як Григорій Епік, завітавши до них у гості, довгими вечорами читав дядькові свої щойно написані червоні колядки. Можливо, саме ті читання, а також знайомство з творчістю улюбленого письменника Джека Лондона й пробудили в хлопця потяг до літератури. Невдовзі учень п'ятого класу Д. Ткач тут же, в селі Мачухи, написав своє перше оповідання на актуальну в ті роки тему — про вуркаганів. Життя цих знедолених дітей він знав добре, з власного досвіду.

Дядькові оповідання сподобалось, і він подався з племінником до Харкова, куди на той час уже переїхав Григорій Епік, щоб показати твір письменникові. Вдома Епіка не застали — він був у від'їзді. Зупинились на подвір'ї засмучені, не знаючи, що далі робити, коли це до них підійшов якийсь огрядний чоловік у майці, один з тих, що грали неподалік у волейбол, і чемно запитав, кого їм треба.

— Ось мій племінник написав оповідання, — відповів дядько, показуючи згорнутий дудочкою зошит, — хотіли почитати Григорію Епіку, але в Харкові його немає.

Чоловік зацікавився.

— Я теж письменник, звати мене Іван Сенченко. Якщо не заперечуєте, оповідання можу прочитати я.

Дядько і племінник радо пристали на це. Сенченко запросив їх до себе в квартиру і, сівши за письмовий стіл, одразу поринув у читання, а гості мовчки оглядали обстановку домашнього кабінету, барвистий килим на стіні, мисливську рушницю і шаблю часів громадянської війни, що висіли на гвіздку. Сенченко щось відмічав у тексті олівцем, кілька разів кинув невиразне «гм». Потім довго розмовляв з юним автором, особливо цікавився його мандрами в товаристві вуркаганів, а закінчив розмову приблизно так:

— Із тебе вийде письменник, я певен, В оповіданні є гарні описи зовнішності персонажів, багато руху, намічено сюжетну лінію. Але поки що старайся добре вчитись, більше читай художньої літератури. Це зараз для тебе найголовніше.

Відтоді минуло понад двадцять років, закінчилась Велика Вітчизняна війна. Прибувши до Києва, Дмитро Ткач у першу чергу завітав до редакції журналу «Україна», приніс новий матеріал — новелу «П'ять миль», і за секретарським столом раптом побачив людину, яка здалась йому дуже знайомою. Це був Іван Юхимович Сенченко.

Після того, як працівники редакції гуртом прочитали новелу й одностайно похвалили її, щасливий Дмитро Ткач звернувся до Сенченка:

— Іване Юхимовичу, а чи пригадуєте, ви, як колись до вас приходив хлопчик з оповіданням про безпритульних і ви консультували його? Це було влітку двадцять п'ятого року, в Харкові.

Сенченко подивився вражено.

— Так, так, пригадую. Навіть пам'ятаю зміст оповідання. Але невже то були