Морське вовченя - Майн Рід

Малюнки В. ГЛУЗДОВА

Перекладено за виданням: Mayne Reid, The Boy Tar or The Voyage in the Dark, University Press: Welch, Bigelow, and Co., Cambridge.

Мене звуть Філіппом Форстером. Я вже старий.

Живу я в тихому маленькому селі на березі моря в глибині величезної бухти, однієї з найбільших на нашому острові.

Називаючи своє село тихим, я не помиляюсь, хоч воно й прагне називатися мирським портом. Наша пристань, або мол, зроблена з тесаного граніту. Тут завжди стоїть парочка шлюпів, кілька шхун, а іноді й бриг. Великі кораблі в бухту не заходять, але в ній завжди можна побачити силу-силенну човнів. Частина з них витягнута на берег, інші плавають по бухті. З цього неважко догадатись, що добробут села залежить більше від рибальства, ніж від торгівлі. Так воно й є насправді.

Це моє рідне село. Тут я народився і тут сподіваюсь померти.

Однак мої земляки знають про мене дуже мало. Вони називають мене «капітаном Форстером» або просто «капітаном», вважаючи, мабуть, що в селі тільки я один заслуговую на це прізвисько.

Щиро кажучи, «капітаном» мене називають даремно, бо я ніколи не служив капітаном ні в армії, ні у флоті. Я був лише хазяїном торгового корабля, тобто «шкіпером». Та жителі села — люди чемні, і саме через це стали називати мене «капітаном».

Вони знають, що я живу в гарненькому будиночку на березі моря за півмилі від села; знають також, що живу сам, бо мою стару служницю навряд чи можна вважати за «товариство». Люди щодня бачать, як я йду по селу з підзорною трубою під пахвою, як виходжу на мол, оглядаю горизонт, а тоді або повертаюсь додому, або прогулююсь годину-другу по березі. Оце, власне, все, що їм відомо про мене та мої звички.

Жителі села переконані, що колись я був великим мандрівником, і вважають мене неабияким вченим, бо знають, що в мене є книжки і я багато читаю.

Я справді мало не все життя мандрував і справді багато читаю, але мої простодушні земляки помиляються щодо моєї вченості. В юності я не мав можливості здобути ґрунтовну освіту, і все, що знаю, вивчив самотужки й поспіхом, знаходячи для цього час в перервах між пригодами, яких у моєму житті було чимало.

Я вже сказав, що мої земляки знають про мене дуже мало, і вас це, певно, дивує. Та це легко пояснити. Я втік з дому дванадцятилітнім хлопцем, і потім цілих сорок років моя нога не ступала на рідну землю, а очі не бачили нікого із земляків.

Треба бути знаменитим, щоб тебе згадали через сорок років. Коли я повернувся назад, то переконався, що мене зовсім забули. Навіть моїх батьків, які померли раніше ніж я покинув село, ледве пригадували. Мій батько був моряком і рідко навідувався додому. Пам'ятаю, як я побивався, коли до нас дійшла звістка, що його корабель загинув, і він потонув з більшою частиною команди. Моя бідна мати ненабагато пережила його. І не дивно, що сусіди, з якими батьки мої не підтримували близьких стосунків, забули їх. Ось цим і пояснюється, чому я став чужим у рідних краях.

Але не думайте, що я самотній, що в мене немає друзів. Хоч я й повернувся додому, щоб закінчити своє життя в тиші й спокої, проте не уникаю людей і не відрізняюсь похмурою вдачею. Навпаки, я завжди любив і люблю зустрічатися з людьми, а старість цьому не заважає. Мені приємно бувати серед молоді, особливо хлоп'ят. Можу навіть похвалитись, що вони мене люблять. Я годинами допомагаю їм клеїти паперових зміїв або пускати по воді маленькі кораблики, бо пам'ятаю, з яким захопленням сам займався цим, коли був малий.

Діти й не здогадуються про те, що добрий дід, який уміє вигадувати такі цікаві розваги та охоче грається з ними, довгі роки провів серед смертельних небезпек і пережив чимало страшних пригод. Але моє минуле саме таке.

Щоправда, дехто в селі знає окремі випадки з мого життя тому, що я ніколи не відмовляюсь розповісти про себе тим, хто хоче послухати про ту чи іншу цікаву пригоду, учасником якої я був. І навіть в нашому тихому кутку я знайшов аудиторію, що цінує оповідача. Мої слухачі — школярі, бо неподалік села є знаменита школа, що має назву «Учбовий заклад для юних джентльменів». Мої найуважніші слухачі — звідти.

Цих хлопчиків я зустрічав на березі моря під час своїх прогулянок, і вони, звернувши увагу на моє обвітрене, «просолене» обличчя, збагнули, що я можу чимало розповісти про дикі країни та дивні пригоди. Ми зустрічалися часто, майже щодня, і незабаром стали друзями. На їхню просьбу я почав розказувати про деякі випадки з свого життя. Сусіди не раз бачили мене на березі в колі чепурненьких хлопчиків. Їх напіврозкриті роти і захоплені погляди переконливо свідчили про цікавість, з якою вони слухали мої історії.

Я не соромлюсь признатися, що сам відчував задоволення від власних оповідань, як і всі старі солдати й моряки, що, вдаючись до спогадів, немов знову б'ються в давно минулих битвах.

Якийсь час я розповідав їм лише окремі епізоди. Але одного разу, зустрівшись з своїми маленькими друзями, я помітив, що вони чимось заклопотані. Хлопці збились гуртом, в руці одного, найстаршого, я побачив аркуш списаного паперу.

Підійшов ближче, і хлопчики мовчки передали мені папірець. Прочитавши адресу, я довідався, що послання написане мені.

Розгорнувши листа, я одразу зрозумів, у чому справа. Це була «просьба», підписана всіма присутніми:

«Дорогий капітане!