Вогнепальні й ножові - Сергій Вікторович Жадан

схожі на рисові поля в Західному Китаї.

А влітку, коли приходили ранки

і зливи стягувались і виливалися,

у барі внизу юні американки

пронизливо співали і цілувалися.

Цілування було безкінечно довге,

співали вони жагуче й фальшиво.

Я сподіваюсь, їй тут завжди було добре,

не було порожньо і не було паршиво.

Сподіваюсь, усі ці безнадійні поети,

що постійно тут крутяться в тузі й бентезі,

хоча би іноді позичали їй сигарети

і присвячували свої жахливі поезії.

«Я чекав, коли закíнчиться це тепло…»

Я чекав, коли закíнчиться це тепло,

як закінчується вугілля на кораблях,

спливе туманом, ніби його не було,

відійде сонцем на вересневих полях.

А ось коли воно закінчилось і попереду тільки зима,

і щоби обійти її – потрібні роки,

я зупиняюсь і думаю, що мене тут трима,

що мене зупиняє дотиками руки?

Мене завжди тримали чужі голоси,

які я щоранку чув за своїм вікном,

продавці в крамничках та безтурботні пси

під небесами, вибіленими вапном.

Мене хвилювали нетривкі холоди,

які проступають в повітрі з потойбічних меж

і охолоджують втомлене серце води,

аж воно зупиняється врешті-решт.

Тоді чоловіки і тихі жінки

в темних кімнатах ховаються до пори

і викидають зранку готельні важкі рушники,

мов при капітуляції прапори.

Тоді сніги збираються, мов птахи,

напроти вокзалу, зчиняючи ґвалт і рух,

і сідають насторожено на залізні дахи,

і вихоплюють наполохано хліб із дитячих рук.

І падають без зупинки та вороття.

Мов дирижаблі, поміж деревами усіма.

І щоби їх оминути, не вистачає життя.

І щоби їх перейти, потрібна ціла зима.

Тоді лише срібне повітря й глибокі поля.

Випадкових снів золота земля.

Тоді лише твого серця неспокійна хода —

гірка, наче вода,

солодка, наче вода.

«Ріки завжди її роблять іншою…»

Ріки завжди її роблять іншою,

скільки б вона їх не перепливала,

вони обступають її чеканням і тишею,

і тиша ця залягає в ній, довга й тривала.

Ріки виповнюють її звички і рухи,

зігрівають її піском, сіллю та очеретом,

течуть повз неї на Південь без смутку й напруги,

і повітря над ними гірчить листям і теплим медом.

Ріки завжди її позбавляють спокою,

і печалять гирла з затонулими баржами,

їй шкода рибалок над нічною затокою

й безпритульних птахів над мокрими пляжами.

Тоді вона собі не знаходить місця,

й слухає птахів голоси крикливі,

і животом, наче теплим місяцем,

відчуває, як надходять припливи.

Вона навіть схожа на цю воду чимось,

чимось вони подібні з темною течією.

Мені здається, вона багато чого в неї навчилась —

зникає разом з нею,

повертається разом з нею.

«І коли відлига зупиниться на горбах…»

І коли відлига зупиниться на горбах,

і коли дерева стоятимуть в темних снігах,

свіжий стишений вітер, зірвавшись від узбережжя,

доторкнувшись, відчує тепло на її губах.

Її шкіра світла, як срібло у молоці,

ніби втома, яка приходить наприкінці,

мов зимова ріка, засипана зорями й снігом,

вздовж холодного русла якої стоять мерці.

Але вже минув цей гіркий листопадовий ріст,

просування снігу в темінь грудневих міст,

ці потоки повітря й води на нічних причалах,

нетривкої застуди ламкий невідчитаний зміст.

Це вже потім, коли тумани дійдуть сюди,

затопивши мости й лункі приміські сади,

вона стане щось говорити про чорні притоки,

про човни в снігах, важкі від остуди й води.

Через те, що всі промовлені нами слова

переплетені між собою, як вереснева трава,

і за всім, промовленим нами, вже проступає

збитий подих вологи, музика горлова,

залиши при собі ці повітряні ями тепла,

цю легку недовіру, що вперто її вела —

і коли вона зупинялася й завмирала,

і коли її не було,

і коли була.

«І кожна з рік…»

І кожна з рік,

яким утрачаєш лік,

які чекають, зникаючи, неподалік,

кожна з них,

покірних і мовчазних,

щось постійно приховує між берегів і криг.

І скільки б ти

не ступав на її мости,

ніколи не знаєш, як їй важко текти.

Бо чорна ріка,

але крига така тонка,

ніби вода між пальців тобі витіка.

Ніби сувої тче

і торкає тебе за плече,

і навіть не думай, куди ця ріка тече.

…Так і вона —

тиша і глибина

ховають стільки пітьми, що постійно зрина,

стільки слів,

споминів і голосів,

річкового піску, що на дно осів,

що хочеш чи ні,

чуєш, мов уві сні,

як у ній затихають приголосні і голосні.

І все, що є, —

лише бажання твоє

занурюватись у воду, що дихати не дає,

і попри бої

та всі порахунки свої

просто триматись її, триматись її.

Розділ четвертий

Камені

І

Ми говоримо про міста, в яких ми жили

і які відходили в ніч, мов кораблі у зимове море,

про міста, які раптом утратили здатність опиратись.

Про те, що відбувалось на наших

очах, як циркова вистава, під час якої гинуть усі

акробати й веселі клоуни, і ти дивишся на це

заворожено, не відриваючи погляду,

непомітно виростаючи

серед циркових декорацій.

Щось подібне сталось і з нашими містами —

їх просто відібрали в нас, доки ми сиділи й сміялись,

дивлячись, як хитрі клоуни з пітними долонями стрибають

крізь вогняні обручі, лишаючи

по собі запах паленої шкіри,

горілий дух пекла, який вони

приносили в наше життя.

* * *

Ми згадуємо тепер усіх, з ким доводилось

перетинатись в одних коридорах.

Двірники й нічні продавці хліба,

сірі, мов обгортковий папір, квартирні злодії,

таксисти з клаксонами замість сердець,

діти, які виростали поміж старих меблів,

що пахли лісом та морем.

Ціле місто робітників і дрібних перекупників,

щемкої базарної бідноти, яка розганяла своїми

криками осінній туман.

Перехожі, з якими разом доводилось потрапляти

під дощ на трамвайних зупинках,

старі пролетарські замашки, вагони підземки,

набиті безробітними, мов магазини патронами.

Які слова подяки й розуміння

висловлювали ми долі за те,

що кинула нас серед нічного

співу цикад до глибоких під’їздів, за те, що

над нашими головами горіло це приміське

повітря, здатне перепалити залізо і камінь.

* * *

І ось тепер ми говоримо про тих,

хто відібрав у нас наші міста,

про міста, які помирають,