Волонтери. Мобілізація добра - Ірена Ігорівна Карпа

Сашкові знову роблять знеболювальний укол. Він блідий як стінка, очі запали, ще й неприємності якісь в «Айдарі». Вам, каже, цього краще не знати... А тоді й розказує, і висновок робить: хлопці поїхали воювати, а не гнити, яке, до дідька, перемир’я...

Олена шепоче: зрив був у нього сьогодні, може, від болю, а може, від новин. Нещодавно заспокоївся. Ніколи не знати, що може статися наступної хвилини з терплячою людиною.

Тут ще таке було. Хлопчина, якому ступню вибухом відірвало (таких тут чимало), тихий, невередливий Андрій з Волині, завжди занурений у свої думки, раптом через якусь дрібницю — у крик. Немов чеку хтось висмикнув. На нейтральну репліку про туристів у місті — ходять, мовляв, радіють життю — його понесло без гальм: усе у них в шоколаді!., наче в іншій країні живуть!.. Це у нас війна! А у них все чудово!

І усе голосніше: а я без ноги! Я без ноги тепер! Чому це зі мною сталося? Чому я?!

Йому спочатку хтось один, а тоді й усі: ти живий, дякуй Богові, дякуй долі, кому віриш, тому й дякуй. А він у крик: за що дякувати?! За те, що я тепер каліка?! А вони на вечірках та дискотеках?

— І ти будеш...

— На протезі?

— На протезі. Якщо характеру не забракне.

— Не хочу! Я жити не хочу!

Така істерика почалася, що повтікали усі. Марина залишилася. Стримуючи себе, говорила, говорила, аби не мовчати. Не можуть усі йти воювати, хтось має працювати, щоб податки платити, щоб було за що армію утримувати. А сама думає: якого чорта таких, як він, туди узяли, а фахівцям відмовили? Не готових до пострілів та окопів, вчорашніх школярів, які життя не бачили, які автомата у руках не тримали, — узяли, а волонтерів-спецназівців, нехай не першої молодості, не дуже здорових, але добровольців — не взяли... Треба було брати тих, хто служив в армії, хто має військову спеціальність. А вголос інше: у тебе життя попереду, ти будеш ходити.

Андрій її не чує, пустився берега, ридає. Так страшно, так безнадійно... Аж раптом — телефон озвався. Мама. Марина: алло! І втратила дар мови від почутого. Малий загубився! У етруському парку! Щойно був поруч і вже нема!!!

— Як загубився?..

І поки Мариною трусило, Андрій замовк, повалився на ліжко.

Малого швидко знайшли, він навіть не встиг налякатися. Андрій, накрившися ковдрою, вже тільки схлипував, чимраз тихіше. Сам як дитина, що загубилася.

— 6 —

За кілька днів маленька Віка наче подорослішала. Смикає маму за руку, тягне кудись, заважає розмовляти з лікарем. Підходжу так, щоб на рівні очей малої опинилася торбинка, з якої визирає біла кудлата іграшка. Дівчинка замовкає, витягає песика, притискає до себе. Віка не боїться дорослих, до усіх йде, усім усміхається, госпіталь для неї — майже дім. Коли її батька підняли по бойовій тривозі, їй було п’ять місяців, коли поранило — десять. Зараз їй рік і чотири. Поки ми розбираємо торби з батьками, поки розмовляємо, вона гуляє вже сама, без догляду. Всі її тут знають.

Руслан і Людмила тримаються разом усі ці місяці. Коли старшому лейтенанту вручали у київському госпіталі медаль «За оборону рідної держави», його дружина Людмила отримала медаль «За вірність та кохання». Роман зі своїми двома взводами стояв під самим кордоном з Росією, біля Червонопартизанська. Наказ був: триматися! Двадцять четвертого липня блокпост почали обстрілювати.

— Я навіть не зрозумів, що упіймав кулю, — відчув лише, що ноги відмовили. — Руслан лежить у палаті, корсет поруч — на тумбочці, без нього не ходить. — Куля зі зміщеним центром залетіла під бронежилет, пробила, як потім з’ясувалося, легені, пошкодила хребет і вийшла через печінку... Хлопці мене перемотали, два уколи наркотику ввели, щоб біль притлумити, і відправили у польовий госпіталь. Комбат прийняв рішення відвезти кількох важких поранених на територію Росії, бо нікуди більше не довезли б живими. Через пропускний пункт Червонопартизанськ—Гукове. «Градом» стріляли з Тукового, це Ростовська область, і операцію мені зробили у Гуковому... вдячний лікареві, що мене врятував Того ж дня мене відправили у Ростов-на-Дону «швидкою», а звідти літаком у Київ...

У реанімації Руслана підключили до апаратів підтримки життєдіяльності, але дихав він самостійно. Лише через два тижні відчув поколювання у кінчиках пальців і зміг ними поворушити. У ті перші тижні Руслан перетворився на суцільний біль, а Людмила була саме терпіння. Каже, що чоловік страждав безмірно, не давав до себе доторкнутися.

Якби не волонтери, не вийшли б Руслан і Людмила з цієї біди. Лише одна крапельниця коштувала три з половиною — чотири тисячі гривень, а Руслан їх отримував по три-чотири на день протягом двох місяців. Дружина з малою була з ним вдень, вночі сидів біля нього хтось із волонтерів — Руслан був зовсім безпомічний. Волонтери забезпечували ліками. Автомайданівці возили Людмилу з Вікторією в Русанів до брата Руслана (він там живе), за сорок кілометрів і назад. Згодом Людмилу з дитиною кияни взяли до себе на квартиру неподалік госпіталю, щоб вони не витрачали час на переїзди. Без грошей взяли, просто так. Дівчинка-школярка, п’ятнадцятирічна Таня (у неї батьки волонтери), гуляла з Вікторією. Принесе у госпіталь погодувати — і знову на вулицю. Мала до неї звикла, як побачить — ручки тягне, обіймає. Тепер Людмила з дитиною вже знову «на квартирі», знайшли кілька днів тому. Половину платні за помешкання узяли на себе добрі люди...

Ставати на ноги Руслан почав іще у Києві. Каже, не впізнав себе, коли вперше побачив у дзеркалі. Виглядав «як патик». На двадцять кілограмів худіший — до поранення важив вісімдесят п’ять кілограмів, а після — шістдесят п’ять. При зрості сто вісімдесят дев’ять. Зараз Руслан потихеньку ходить у корсеті, спирається на ціпок. Жартує, що навчилися ходити одночасно з донькою.

На Новий рік, на Різдво дружина забирала Руслана «додому». Купила маленьку ялиночку, накрила стіл з шампанським та домашніми смаколиками.

— Якби не дружина, — усміхається Руслан, — довелося б писати Макарову, щоб прислав пістолет... І якби не волонтери, теж би не виборсався... Тепер піднімуся обов’язково. Ще одну операцію переживу — і ходитиму.

— 7 —

Їду в маршрутці додому. Дві жінки переді мною обговорюють проблему схуднення. Усе просто, каже одна — один розвантажувальний день на тиждень: ані крихти! ні грама до рота. Повна розгрузка!

І тут «розгрузка». Тільки інша. Неправильні слова, та ще й звучать однаково, а зміст такий різний. Бачили б