Київські контури. Вибрані вірші - Аттіла Могильний

стояти на своєму до останку, бо знали, що у Чоколівки є лиш одна надія — байдужі очі колишніх кулеметників. І в цьому крихкому сяйві зими приходять слова про те, що в підмурках нашої історії — незліченні окупації, війни і холодна затятість киян, приречених ставати першими на шляху. «Повторюємо одні пісні…»
Повторюємо одні пісні, слова кохання також однакові, і в кінотеатрах однаково просиджуємо вечори. (Ми ще нічого не сказали) З фільму Фелліні кидаємося в зелену ніч, в білі обійми, в шепіт губ, брязкаємо мідяками в кишені і затуляємо долонями від вітру вогник сірника, припалюючи на ходу цигарки. (Ми ще нічого не сказали) Лише про всяк випадок вивчили «В Лакедемон принесіть громадянам цю звістку». Це на випадок межі, за якою починається любов до Батьківщини. Іспанські мелодії
Ніч, цикади, любов і жасминовий цвіт. Каравели шурують в похід. Триста кращих іспанських лез забирає з собою Кортес. (Ах, Кастилія — порт вночі, чорні очі і білі мечі і мадонні по три свічі.) Авантюрник зухвалий чи бог — не дізнається вже ніхто. Просто триста найкращих шпаг — до плеча — плече — і аншлаг. (Ах, Кастилія — плач гітар, королевина падає шаль і толедський прямий удар.) Перші котви, що кинуті в тихий прибій, як матроси на груди повій. І нехай залишається міт: Монтесума, Кортес, похід. (Ах, Кастилія — порт вночі, чорні очі і білі мечі і мадонні по три свічі.) Прелюд
Поволі прийдуть крізь вечірні вогні прекрасні руки коханих і, ніби ледь чутне зітхання, торкнуться мене в тишині. І, може, відкупиться ще по весні за те, що я так не до речі любив ці тоненькі плечі і милих обличчя ясні. За те, що на склі силуети зима малювала тривожно й долоні просили вельможних снігів.