У Сухумі очікується дощ - Гурам Одішарія
— А чи не спитаєте, куди? — Щоранку я і разом зі мною вічно готова до мандрів валіза чекаємо, що саме вранці нам оголосять: сьогодні відбуваємо до Сухумі.
Подорожувати, можливо, доведеться пароплавом, можливо — потягом, можливо — машиною, а то й узагалі літаком, хто його знає! Я, наче той піонер сорокових років, я готовий до будь-якого варіанту і, як щойно мовив, будь-якої миті.
Із напівсонним чи дрімотливим Всесвітом зв’язок встановлюю за допомогою телевізора чи радіо, сподіваючись почути звідти: «Гей, ти, сонько, рушай, відправляємося до Сухумі!» Дослуховуюсь і до телефону: може, по телефону скажуть щось, та, вибачте, ніхто не дзвонить.
І ось цього ранку одна зі станцій мого радіоприймача після новин передає прогноз погоди на завтра…
І раптом чую: завтра в Сухумі очікується дощ! Дуже рідко чую повідомлення про погоду в рідному місті; про погоду там навіть і не згадують. Відчуваю, як весь тремчу. Варто зранку до ночі слухати тільки цю радіостанцію заради одного такого повідомлення. Ти ба, як самовпевнено сповіщає станція інформацію про дощ! Слухаю і переконуюся — завтра в Сухумі обов’язково дощитиме!
Нині літо — і завтра в Сухумі сипоне найвеличніший дощ. Я навіть бачу його — дощ найвіддаленішого для мене міста.
Дощ обійде океани, континенти, держави, моря і вершини, міста і села, озера і поля, меридіани і паралелі і досягне Сухумі, і… злива хлюпне з неба, наче з відра... Разом із вітром дощ зашелестить у деревах, застукає по дахах, задзеленчить у бляшанках, загуркоче по черепицях, забарабанить по алюмінію, затріпоче на горищах, як воскресла таїна…
Якби мені знати, в якому стані тепер мій дах! У перші ж години війни прошили його кулями снайпери. Хоча ті дірки я тоді і заповнив клейкою рідиною, але звідтоді минуло чотири роки. Цікаво, як доглядає будинок теперішній господар? Якщо він людина байдужа, то завтрашній дощ заллє стелю і стіни, вікна, підлогу, змиє олійну фарбу і настоїться в кімнатах. Як виглядає східна стіна, куди вже кілька разів просочувався дощ, а війна не дозволила «залатати» її алюмінієвими листами…
Завтра в Сухумі очікується дощ!
Хлопчиком-вітрогоном промчить дощ над поїздами, пароплавами, машинами, задріботить по їхніх дахах, бігатиме, сміючись, по майданах, вулицях, кав’ярнях. Біля «Бригантини»[2] і «Чорноморця», мов джазмен, співатиме божественні пісні. Увірветься дощ з боку Келасурі, прямуватиме до Синопа, а потім, усього на мить, перепочине біля Будинку культури, ще далі — пляжна кав’ярня, ще далі — турбаза… У лататті дощ миттю зазеленіє , над морем засиніє, а на тлі білого неба білосніжно засяє.
Мов старий літописець, залопоче він біля руїн фортеці Баграта, біля мосту Тамари, біля Діоскурії.
Крапельками дзюрчатиме він з телевежі, мандруватиме листячком акації та мушмули, голочками ялиці та ялинок із сухумської гори і отарою білих ягнят спуститься дорогою до фунікулеру.
О, як шелестітиме завтра сухумський дощ — спрямована з неба музика мого міста.
Тепер я згадую чайок: чи літають вони під час дощу? Дивуюсь, чому не спостерігав і не замислювався над цим у Сухумі? А якщо спостерігав, то чому забув? Що роблять чайки дощової погоди? Сидять на прибережній ріні чи гойдаються на морських хвилях? Де ховаються під час дощу чайки? Де, де перебувають чайки, коли періщить дощ?
Нещодавно відкрив для себе, що, виявляється, за допомогою дощу можна встановити людський вік. Щороку в Сухумі дощ випадав приблизно сто разів. Майже сорок років я жив там. Отже, прожив приблизно чотири тисячі дощів. І тільки Господь тепер відає, скільки ще попереду дощів-життів.
Загримкочуть у хмарах гральні кості фатуму, закружляють у хмарах гральні кості фатуму — і на набережній здійметься перевтілене в дощ місто. З доброю і ніжною посмішкою попрямує прибережними пісками, осяє одразу пляжі міста, санаторії, будинки відпочинку. Прогуляється одночасно біля келасурського вокзалу і маяка, довкола судноремонтного заводу і червоного мосту. Під щебетання його чарівного голосу розпустяться хризантеми та бузок, фіалки і троянди, екзотичні напівреальні квіти.
Зітхне дощ на березі моря закоханою довговолосою жінкою, яку обліпила мокра сукенка, високою, мов сонячний промінь, високогрудою, мов небо, жінкою з вустами теплими, наче вересень, синьоокою жінкою, і ніжним порухом руки поправить він своє довге-предовге волосся і зануриться своїм кришталевим тілом у море, — і тоді печальний погляд літніх людей стане ще печальнішим.
Існують же сирени, каріатиди, жінки-кентаври, а Сухумі — моє місто, місто мого фантомного болю, єдина точка опору світу — і я його люблю, як омріяну жінку. Люблю я його у дощах, щохвилини і щомиті, люблю його живих і небіжчиків, дітей і стариків, його зітхання, його журбу, радість і очікування…
Завтра дощитиме, дощитиме, але це в довоєнному Сухумі дощитиме! Це в довоєнному Сухумі прошелесне найніжніший літній дощ! Бо мене тепер, напередодні завтрашнього дощу, всі спогади пов’язують, поєднують лише з довоєнним Сухумі, роблять його плоттю і кров’ю…
Радіо нічого більше не каже, і немає іншого виходу, ніж відкласти від’їзд на завтра. Побачимо, що завтра буде, а тепер маю йти до «Мерані[3]. Пора!
Виходжу з дому. Надворі сонце. Яка дивна погода цього року в Тбілісі! Часто дощить. У попередні два роки дощ ішов лише зрідка, а цього року він — частий гість. Щедро ллється небесна вода. Можливо, в цьому винен я, який так мріє про сухумські дощі! Може, почувши мої жагучі благання, Лазар почувається ніяково? Хтозна!
Спускаюсь у метро. У вагонах не надто людно.
— Дядьку, дядьку, дай грошей — і Господь тобі допоможе, — звертається до мене дівчинка років десяти-дванадцяти. Маленька приблуда із сміливим поглядом простягає руки.
Риюсь у кишені, даю монетку. Потім до вагону повільно заходить жебрачка в чорному, жінка років сімдесяти. В руках тримає кольоровий короб з-під імпортної жуйки. На коробові напис: «Допомога сиротам». Жінка йде, похиливши голову і прикриваючи обличчя напівпрозорою вуаллю. Їй соромно жебрачити, бо вона — жінка сімейна. Та злидні штовхають на це.
Знову копаюсь у кишені і кидаю в короб кілька монет. Те саме роблять і інші пасажири. Жінка під чорною вуаллю зупиняється біля дверей. Маленька приблуда стоїть поруч з нею. Вона дістає сріблясті монети і пригоршню кидає в короб, рука жебрачки тремтить. Поїзд зупиняється. Маленька приблуда вибігає і прямує до ескалатора. Я виходжу за нею і водночас озираюсь на жінку. Та стоїть оніміло, в руках тримає вуаль і здивованими очима проводжає маленьку жебрачку. Ми з дівчинкою піднімаємося на проспект Руставелі.
