Волонтери. Мобілізація добра - Ірена Ігорівна Карпа

так буває, щоби усе збіглося — настрій, певний час, реакція... Приходить бабуся з домашньою картопелькою, загорнутою в газети, у кілька рушників. Ще гарячою. Хлопці вдячні їй, хоча саме цієї хвилини їм їжа до рота не лізе, але й бабцю ображати не хочуть, з’їмо, кажуть. Трошки пізніше неодмінно з’їмо. Бабусі цього замало, її переповнює співчуття, і вона сама усе псує: ой Божечку! — зі схлипом, з надривом, до когось безногого: — бідна дити-ина! та що ж з тобою зробили... та як же ти тепер?..

Й без того на серці скребло, а тепер і поготів— хіба встати й вийти. Курити. Хто може встати.

Тому Настя часом зупиняє деяких відвідувачів біля ліфта: ви до кого? «На солдатиків подивитися. . — «Подивитися? — обурюється вона. — Хіба ж це зоопарк?..» Настя, за її власним визначенням, «відповідальна» за хірургічний корпус, за те, щоб хлопці тут мали усе необхідне... Інформацію, списки потреб дівчата виставляють на Фейсбуку на сторінці «Волонтерської сотні».

Про один із найпам’ятніших днів Настя згадує так: «Це коли у корпусі було погано з водою... звичайною питною водою. Її практично не було. На сім палат — одна баклажка, і усі хлопці просили пити...»

У воді завжди найбільша потреба, а з одягу найперший дефіцит — спортивні штани. Хто б сказав ще рік тому, що найкращим подарунком для дівчини буде кілька чоловічих треників...

Якби Настя була літературним персонажем, якби оповідання про неї було не фотографією, а написаною з натури картиною, то цю дівчину привело б у волонтерство ніщо інше, як кохання. Потреба підтримати близьку людину вийшла б за рамки романтичних стосунків, розрослася б до необхідності допомагати багатьом, стала б стилем життя. Оповідання про Настю мало б світлий фінал. Її майбутнє проглядалося б у тому, що вона відчуває і що робить тепер.

— 3 —

Під вечір береться мороз. Перебігаємо між корпусами, встигаючи відчути холод зимового повітря. На ґанку стоїть Василь, айдарівець, у самій футболці з тризубом. І хоч би що йому, з рота пара, жартує з хлопцями-дівчатами, а ті у теплих куртках. Застудите героя!

Про Василя писали усі засоби масової інформації: йому у полоні сепаратисти відрубали руку сокирою за татуювання «Слава Україні!». А тоді, скаліченого, обміняли на когось із родичів свого ватажка. Забираємо Василя до корпусу, а швидше, він сам вирішує, що час іти. Обганяє нас, іде коридором відділення реабілітації, ліве плече нижче правого, наче рука відтягує його донизу.

Час від часу Василь приїжджає до госпіталю зі Старого Самбора, на реабілітацію. Вдома завдяки йому виник швейний волонтерський батальон, де шиють із флісу шкарпетки, балаклави, кікімори, маскувальні халати, передають на Схід. Він і сам з волонтерами вже возив на Луганщину термобілизну, військову форму, тепловізор. Хтось починає з волонтерства, а тоді стає бійцем, бере до рук зброю. А у когось навпаки, спочатку передова, бої, поранення, одужання, а тоді — волонтерство. І всюди різні люди трапляються. Є люди, а є гівномути (як сказав один з поранених бійців). Таке слово вигадав. Василеві один такий зустрівся, з порадою: для чого тобі дорогий протез, тобі ж достатньо вчепити гак, щоби пакет тримати... Але трапився й медик, що дав надію: є, мовляв, у світі такі сучасні біонічні протези, що наче мають нервові закінчення, навіть штучні пальці згинаються-розгинаються. Але й ціна немала, до двохсот тисяч доларів... Підключай, сказав, волонтерів і доброчинців, вони допоможуть.

— Волонтери — наше все!

Це Фелікс радіє, зустрічаючи Марину. Високий, говіркий, помітно накульгує. Він доброволець із батальйону територіальної оборони «Волинь». На реабілітації Стильна зачіска, палиця в руці, футболка «Слава Україні!». «Знову, — каже, — перукарі приходили» (перукарі тут теж волонтери). Розповідає, як спочатку на Сході батальйон нічого не мав, нічогісінько і як ситуацію заходилися виправляти звичайні люди. Волонтери привозили усе необхідне на передову, незважаючи на обстріли.

— Ми їм руки готові були цілувати, — каже Фелікс. — Якби не волонтери, то ні армії, ні добровольчих загонів не було б. Нічого б не було. І тут у госпіталі те саме...

Неспішно проминає нас зворушлива трійця: у центрі чалапає крихітна дівчинка, на голові підстрибують п’ять кумедних хвостиків. Маленьку тримають за ручки батьки: високий чоловік у жорсткому корсеті і молода жінка, коса через плече.

Дівчинка нещодавно навчилася ходити, саме у госпіталі й навчилася. Це перше, що дізнаюся про цю сім’ю, а друге — що вони з Білої Церкви. «Я Віку ще годую груддю», — каже Людмила. В усіх госпіталях сімейне тріо разом, зараз жінка з дитиною живуть у школі-інтернаті, шукають житло поближче, але з ранку до вечора — зі своїм чоловіком і татом. Руслан воював у сімдесят другій окремій механізованій бригаді, після тяжкого поранення чотири місяці лікувався у столичному госпіталі, а сюди потрапив на реабілітацію. «Розходжуюсь потихеньку», — усміхається він. Маленька Віка, крехчучи, подає батькові календарик, на фото — козенятко, символ наступного року.

— Скажи «на!», — підказує чоловік, — і я візьму.

Мала сопе, мовчки пхає татові картинку.

— Не розумію, — м’яко наполягає він. — Скажи «на!»

Вона говорила, — Людмилі хочеться похвалитися успіхами малої, — вона щойно говорила, Руслан її навчив...

— 4 —

Світлану зустріли у «хірургії», у третій палаті — вона вітала Андрія (я його вперше бачу) з іменинами. Почекайте, сказав нам Андрій, залишивши подарунок на ліжку.

— Сашко, де у нас там..?

Брат витяг звідкись пляшку червоного вина.

— Та не треба! — замахали руками до нього.

— Треба-треба. По три ковтки, за здоров’я. Штопора, щоправда, немає, але це не страшно.

Спостерігаємо за тим, як можна відкоркувати вино без жодних допоміжних засобів. Виглядав як фокус. Андрій перекинув пляшку догори дригом, тримає її у повітрі, а брат Сашко б’є у дно дволітровою пляшкою мінеральної води. Глухі удари — і жодних зрушень.

— Зараз піде, — запевняє Андрій, міцно стискаючи здоровою рукою пручливе каберне, — нікуди не дінеться...

На ньому синя футболка з написом «Україна — моя земля». Прооперована, схована у жорстку лангетку, рука на перев’язці наполовину затуляє останнє слово. Андрієві потрібна допомога, але він не дозволяє нікому втручатися. Та й ніхто з нас не здатний відкоркувати пляшку без штопора, без ножа, голими руками. Нам залишається лише дивитися.

Корок вперто тримається скляного горла.

— Може, іншим разом? — пропонує хтось із дівчат.

На неї дивляться з осудом: нікуди ми не підемо, особливо тепер, коли нічого не виходить, коли той корок ані руш. Андрій має відкрити це непоступливе вино. Однією рукою. І він б’ється з тою пляшкою чимдуж, підохочуючи брата:

— Давай, Сашко! Ще! Ще! Сильніше бий!

І от нарешті корок не витримує.

— Є! — каже Сашко.

Каберне вибулькує у пластикові стаканчики. Тост: за перемогу! Андрій тягне свій ковток