У Сухумі очікується дощ - Гурам Одішарія

думки.

Монотонно погойдується

Корабель порожнього порту.

Сумні і твої рекламні щити,

Вони змінили барвисті кольори своїх літер

І змішують їх з попелом дощу.

Кепські сьогодні твої справи —

Замість людських розмов

У твоїх телефонах

Чути незнайомі голоси

Далеких океанів.

Двері твої ліниво відчиняються

І знову зачиняються,

Як повіки людини, що дрімає.

Деінде помітиш

Продавців насіння,

Котрі цілий день

Продають

І самі ж купують

Твій вигляд сумний.

Усамітнившись, стоїте —

Ти і дощ —

І голубите один одного,

Ніби двоє закоханих у порту

Перед розлукою…

Отаким я і люблю тебе,

В такі-то дні ти і повертаєшся до себе,

Явивши істинне своє обличчя.

І цілий день

Мені страшно вимовити слово,

Щоб не налякати цей дощ,

Щоб він не розсіявся,

Щоб ти не щез.

Натюрморт

Високе світле вікно…

З нього струменить синє сяйво —

Рівне воно і чітке настільки,

Що спіймав себе ти на смішному бажанні,

До нього доторкнутися рукою.

А нижче, на столі, склянка стоїть,

А в склянці — троянда здивована,

А ще нижче — окраєць хліба —

Цятка —

На цьому ось полотні.

Кольори

Волав червоний колір,

Благаючи обрій:

Убий мене, коханий.

Нестерпно вже й годі.

Жовтий його втішив:

Терпи, друже мій, терпи,

Та невдовзі й сам застогнав:

Несила вже, несила.

А синій колір, мовчазний, як небо,

Тихо голубив море

І жодного разу не мовив:

Мовляв, не можу більше.

Магнолія

Біля воріт лікарні

Цвіте дивне дерево — магнолія

Схиленими гілками вона

Накриває поверхню моря

А набряклими бруньками голубить

Заблукалу хмару

І попри це

Тільки з вікон лікарні

Можна її вгледіти

«І так нескінченно миготіли перед очима...»

І так нескінченно миготіли перед очима

Мак і зелене поле,

То мак ставав величезним,

Як поле.

То величезне поле — одним-однісіньким маком.

«Господи, дай забрати мені з собою цей вітер,..»

Господи, дай забрати мені з собою цей вітер,

Морський сірий вітер,

Морський Боже!

І цей день, цей зелений день

Повести,

І ще далекий куточок моря.

Синього, синішого за синяву,

Чистого, як очі янгола.

Хочу дивитись на них нескінченно

І гомоніти з ними,

Як з тими,

Котрих протягом свого життя

Поступово збирав у власному серці…

Не дрімай, Господи, дай повести з собою мені

Морський сірий вітер,

Дай повести, морський Боже!

«Він упав на коліна і попрохав траву:..»

Він упав на коліна і попрохав траву:

Хай стоїть ця дитина в світлі місяця…

Потім він спокійно видихнув кров,

І дитина постала в світлі місяця…

З’явилась біла хмара на дорозі,

І дитина стояла в світлі місяця…

Невже мене нема на цьому світі?

Голос дивно міняється:

Невже мене нема на цьому світі?

Далекий вітер моря витає перед очима:

Невже мене нема на цьому світі?

Земля повертає загублене повітря…

І чути голос, що плаче в тобі:

Хай стоїть ця дитина в світлі місяця…

Місяцелік

Січень

Сніг

Попіл

Спокійної

Пожежі

Зірок

Лютий

Не давали вікнам заснути

Хмарний вітер

Вітряний дощ

Дощова ніч

І як ніч самотня

Самотнім був дощ

Самотнім був вітер

Самотньо стогнав дім

Березень

Здійнялися віти

Птахів і дощів

Квітень

Зірка яка ще не була зіркою

І тремтіла росою

На зеленому полі

Шепотіла людині

Котра ще не була людиною

І дихала травою

На ранковому вітрі

Коли людина вбиває небо

Казала зірка

Це погана прикмета для зірок

Вони зникають тоді

Травень

Юний листочок

Що впав з дерева

На ніжну троянду

Схожу на величезне

зелене море

Здійняте в небо

Полум’ям

Світанку

Червень

В очах каменюки

Знайденої в пісках узбережжя

Ловлю

Закоханий погляд моря

Липень

Лежу в натомленій

Спекою траві

Тиша

І поморені голоси світу

Скоро велетенська комаха

Підхопить мене на власні крила

І я легкий мов музика

Здіймуся вгору

І врешті-решт

Помирюся з небом

Серпень

Метеликів — білих

Іскорок

Літа що минає —

Схопив несподівано

Вітер

Вересень

Ти вже не вересень

Ти геть пожовтів

І тремтиш від холоду

І твоє серце невтомно

Стукає в сухих листках платану

Яких ще шкодує вітер —

Все стукає

В очікуванні чогось

Жовтень

Погляд незнайомки

Вільним листком

Злетів з дерева

І падаючи хитається

В магічному вітрі моря

Ще мить

І щезне назавжди

Листопад

Сіла чайка

На щоглу зледенілого корабля

І став корабель

Крилатим

Грудень

Я був — осінню

А ти була — весною

Я був — літом

А ти була — зимою

І ось минув цілий рік

І нічого не змінилося

Весною — був я

А ти — осінню

І я вже — зима

А ти — літо

Повернення картини

Бачите: німфа, що молиться небу,

Сховалася в морській піні

Й перетворилася в цей аркуш паперу…

Жадібно читає, певне, Пан ці рядки…

«Місце...»

Місце

Нашого плачу

Розставань

І смерті —

Земля

А місце

Духовного злету

І народжень —

Серце

«Ніби камінь у калюжі...»

Ніби камінь у калюжі —

Погляд задумливої людини —

За межею саду,

За містом, за морем, —

І миттєво ввібрав в себе небо…

А потім кола знову повернулись

Морем, містом, садом

І знову

Знайшли прихисток в очах

Пам’ятник, який могли звести на будь-якій сторінці цієї книжки

Мандрівник, і подруга моя, кульбаба,

Що довіряє себе вітру,

Земля, вода, вогонь і вітер

Чергуються між цих рядків.

Тло паперу — це їхній білий погляд,

Розмова їхніх очей,

Тло паперу — це білий пам’ятник

невимовному.

«Відкладіть цю книжку…»

Відкладіть цю книжку…

І довго мрійте

                   про улюблену стежку,

Яку повільно засмоктує трава…

Тільки так, а не інакше, ми повіримо один одному…

«Ти мусиш шелестіти, небо,..»

Ти мусиш шелестіти, небо,

В наших садах,

Але ти мовчиш.

Ти мусиш звучати, небо,

В наших днях,

Але ти мовчиш.

Ти мусиш кричати, небо,

В наших словах,

Але ти мовчиш.

Ім’я людини, написане на крилі вітру

Ім’я людини написане на крилі вітру,

І нехай їй дається лишень одне життя,

Натомість у неї безліч пісень…

І одна з тих пісень

Про те саме:

«Ім’я людини написане