Волонтери. Мобілізація добра - Ірена Ігорівна Карпа

Під час інтерв’ю він розповідав про одного зі своїх «клієнтів», про аграрного олігарха, який щомісяця переказував на потреби армії, саме через рахунки Артема, відчутні суми. Артем запитував у нього: чому ви це робите? Той відповідав, що просто «виплачує кредит за життя».

Журналістка запитала, чи він також «просто виплачує кредит за життя», Артем погодився і сказав, що займається волонтерством суто з прагматичних міркувань. «А вам не здається, що це неправильно? іЦо волонтерство має бути, передовсім, душевною потребою і тут не може йтися про прагматичне, про матеріальне?» — запитувала жінка. Артем похитав головою. «Якщо я не буду прагматичним, якщо я закину цю справу , завтра ворог буде в Харкові та Дніпропетровську. В Маріуполі та Миколаєві. Післязавтра — в Чернігові, згодом у Києві. Я цього не хочу. Саме з прагматичних міркувань. Я, знаєте, по життю також є прагматиком».

Так Марина і Артем стали прагматиками.

Але перед тим, як стати прагматиками, вони стали волонтерами.

Марина і до того була волонтеркою, працювала у притулку для тварин. Вела сторінки на Фейсбуці, намагалася прилаштувати котів і собак, збирала кошти на корм, на ветеринарну допомогу, на стерилізацію. Вона звикла, що більшість людей сприймає її як дивачку, котрій нема куди подіти вільний час та себе. Та що говорити, навіть старша сестра вважала її конкретно навісною. Мама ж сміялася і згадувала, як мала Маринка притягувала додому хворих котів, собак, ворон, що кульгали, голубів, до лапок яких діти прив’язували нитки. Лікувала, виходжувала, когось залишала вдома, комусь відшукувала нового господаря, багатьох відпускала на волю. «В Маринки просто змінився масштаб діяльності», — посміювалася.

Спочатку скептики говорили про неї: «А, ну Марина, вона може собі дозволити цим займатися, в неї немає дітей». Коли вони дізнавалися, що в неї двоє малих синів, знизували плечами та казали: «Та вона може собі то дозволити, вона ж не працює». І коли дізнавалися, що вона працює викладачем, також знаходили «пояснення»: «Ну то вона ж працює півдня, чим ще займатися?»

Цікаво, що такі люди завжди знаходили пояснення діяльності інших і не збиралися шукати жодних пояснень своєї бездії. Вони мали на неї право. Марина ж мала давати пояснення щодо своїх зобов’язань. А як не давала — пояснювали вони. Ніхто не вірить таким хитким поясненням, таким непевним мотивам, як любов і співчуття. Співчувати можна мовчки, або виділити кілька хвилин на зойкання перед вечерею, або зробити вигляд, що тебе це не стосується. «Не буди лихо, воно саме тобі розбудить», — любила говорити Маринина старша сестра.

Втім, ніхто ніколи не говорив, що Марині не можна довіряти. їй довіряли, переказували кошти, запитували, як зробити краще, з нею залюбки спілкувалися. Спочатку вона допомагала жінкам, котрі збирали на фронт своїх чоловіків. І зараз вона кваліфіковано могла б пояснити перевагу одних броників над іншими, де краще замовляти тепловізор, де виробляються зручніші каски, де краще замовляти ліки, що зупиняють кровотечі, як віднайти машину з куленепробивним склом.

До «другого волонтерського періоду», так жартували друзі родини, Марина часто продумувала план втечі. Ні, не від чоловіка і не від дітей. Не від своїх учнів, собак та котів. Загалом, не від того, чим вона займалася в Києві. Просто від — великого міста, вибагливого життя. Вона мріяла, що вони оселяться у Феодосії.

Там, де море. Там, де в кожного мешканця є персональний електричний стовп і персональна акація. Там, де прокидаєшся під перегукування чаєчок та морських хвиль. І щастя перекочується разом із піском та галькою під босоногими оголеними людьми. Там, де вона маленькою намагалася проволокою прикріпити миски з питною водою для собак і котів. Вода розплескувалася, і молодий тато голосно сміявся, хитав головою: «Маринко-примаринко, ти спочатку закріпи миску, а вже потім воду наливай, опудальце!»

Вона займатиметься порятунком дельфінів, або боротиметься з тютюновою фабрикою, або проводитиме екскурсії в музеї Айвазовського, а іде викладатиме українську в школі; діти житимуть щасливим морським життям, будуть заговорювати мушлі, кидати подалі в море, щоб ніхто не виловив, не роздер священні мушлеві щелепи і не витягнув квасолеву душу мідій; розглядати медуз та камуфляжних бичків, вона так і бачила дитячі смагляві фігурки на гірчичного кольору піску. Артем міг би розпочати бізнес. Щось корисне для себе і для людей.

Дивно, що зараз вона вже про це не мріяла, але Артем сказав, що це обов’язково відбудеться, як водиться, переформатував її мрію у свій план. «Ти хіба знаєш, як повернути Крим?» — запитувала в чоловіка. «Ні, але я вірю в те, що більшість людей так само, як і мене в дитинстві, вчили не брати чужого, а як взяв — повернути». — «Вони самі сюди не хочуть повертатися». — «Нікому нікуди не потрібно повертатися, насправді вони ж залишилися тут, ти хіба не розумієш, що це — ілюзія, їхнє перебування там? Цього “там" просто не існує».

В Артема була своя історія. Менеджер у великій івент-агенції, всі його знання, контакти, можливості були наче «заточені» під волонтерську діяльність. Він організовував великі конференції, поселення в готелі тисяч делегатів, забезпечував усіх перекладом, харчуванням, маркерами і розважальною програмою. «Перетворимо конференцію на свято», — таким було одне з їхніх гасел. Війну ж Артем просто намагався впорядкувати, каталогізувати, усправедливити.

Його волонтерство почалося з того, що він збирав на фронт Сергія, свого колегу, друга. Та й сам збирався, але все ніяк не міг наважитися. Щось не лускало. Він не знав, чим зможе бути корисним там та чи взагалі зможе бути корисним. Поганий зір, відсутність воєнного досвіду. «Хіба що піду в завгоспи», — сумно жартував. Дожартувався.

Кращі бронежилети коштували, звичайно, що дорожче, але якщо організувати закупівлю оптом, було дешевше. Артем знайшов тих, кому ці речі також були потрібними, організував, закупив. І вже не зупинявся.

Він постійно почувався винним. Бо був не там. Не з Серьогою на фронті, не з Колею Супруном у Щасті, не з Льовою Ліберманом у підвалі, не з Тернопільською Наталкою в машині «медичної допомоги». Він був у Києві. «В лавці», — жартував Ліберман. Щоб задавити цю вину, свою неспроможність бути на передовій, він завантажував себе роботою. Діставав такі речі, про котрі хлопці та дівчата могли лишень мріяти. Писав листи в Міністерство оборони, до військоматів, до штабів, у мерію. Смикав усіх, від кого можна було отримати допомогу. Подекуди тиск від Артема був таким сильним, що обурювалися інші волонтери. «Тихо будь», —